Ми мислимо метафорами, пишемо і поготів: щось завжди схоже на щось – і назвати точно обидва елементи, значить, створити добру літературу. Метафора – вона про щось своє. Абсолютна метафора – про щось чуже, ба більше: про відчужене.
Про абсолютну метафору говорять лише щодо поетичного твору, і дарма. Як спосіб прози вона не менш дієва й очевидна; часом те, що ми звемо темою роману чи його символічним змістом є насправді розгортанням абсолютної метафори. Скажімо, припустили: люди схожі на бджіл – і процес зрушився. Але в абсолютній метафорі зв’язок між предметом і описом ослаблений. Це такий собі символ, який страждає на істерію. І чим же люди схожі на бджіл? – А я звідки знаю, не питай у мене дурниць!
Поява АМ як літературного прийому симптоматична: АМ потребує граничного скепсису від автора і читача: от є мова, якою ми конструюємо реальність (дискурсом це звемо), а от є реальність, котру мова неспроможна описати. В цьому місці і виникає АМ, що пробує покликати за ім’ям те, чому імені нема – ні-ні-ні-ні, не ще нема імені, полиште мрії про Адама, який дає імена рослинам-тваринам, уже імені нема, так, як забуваються речі-слова в процесах старечої деменції. АМ читається і пишеться інтуїтивно, на залишках давніх культурних кодів, буцімто тримається тільки на вільних асоціаціях автора. Насправді ж ці асоціації зрештою будуть такі самі й у автора, й у читача. Фрукт? – Яблуко. Частина обличчя? – Ніс.
Сюжет твору рухається від події до події, від стану до стану, від ситуації до ситуації, а паралельно з тим розгортається якась глобальна аналогія, не така вже й прозора, часом досить складна, яка запускає асоціативну пам'ять читача. Спрацьовує на всі сто це тоді, якщо сюжет логічний у своїх вимогах причинно-наслідкового зв’язку, а АМ водчас розгортається за логікою абсурду.
А що, як це говорить не людина? Пропонуємо добірку книжок від Ганни Улюри «КОЛИ ЩЕ ЗВІРІ ГОВОРИЛИ, І НАЧИННЯ, І РОСЛИНИ: ЧОТИРИ РОМАНИ Й ОДНЕ ОПОВІДАННЯ, РОЗКАЗАНІ НЕ-ЛЮДЬМИ»
Найкраще проілюструвати АМ у прозі таки на творах, які беруть за «підводну течію» історії про бджіл (для того бджолам не обов’язково бути героями чи персонажами роману, очевидно). Від зеро-пацієнта «Життя бджіл» Моріса Метерлінка (переклад Маркіяна Якубяка) прозаїки звертаються до роїв і вуликів, коли обмірковують соціальні взаємини людей. Для того важить тільки один елемент: бджоли – це суперорганізм. Конструювати людську спільноту за таким принципом неможливо і вкрай небезпечно. Ми під рукою маємо абсолютного чужинця, аби порівняти з собою і зрозуміти відтак, ким ми не є. Ми – не супер, наприклад. Що може бути кращим для прози ідентичності? Правильно, провести аналогію між людиною і тим, чим їй ніколи-ніколи-ніколи не бути.
Метафора – щось завжди схоже на щось. Абсолютна метафора – щось завжди не схоже ні на що, ну хіба що трішки, тільки не зрозуміло чим. От і людські спільноти – як ті бджолині суперорганізми. Тільки зовсім не вони і не так… А давайте про це роман напишемо?!
Майя Лунде, «Історія бджіл».
Головна інтрига роману Майї Лунде полягає в тому, що три історії розказані «вперемішку», насправді ж вони відбуваються в різні часи, при тому одна з них – у майбутньому, але події і герої всіх трьох між собою тісно пов’язані. П(р)ояснити саме цей зв'язок і доведеться бджолам.
2098 року в Китайській республіці Тао виховує красивого і талановитого сина Вей-Веня і ретельно виконує непросту роботу. Вона – запилювачка: тоненьким пензликом із найдрібнішого пір’ячка акуратно по дванадцять годин на день запилює квіти дерев. Десь наприкінці 2020-х стався Колапс, природні умови життя на планеті змінилися (але не соціальні: КНР як була червоною диктатурою, так нею і є). Втім, бджоли зникли ще у 1980-х (так каже Тао), їхнє масове вимирання стало «першою печаткою». Через сто років лікарі не годні розпізнати симптоми алергії на укус бджоли, а саме ця хвороба загрожує життю Вей-Веня і від неї уже померла мінімум одна дитина.
1852 рік, Англія. В маленькому провінційному магазинчику добрий чоловік Вільям торгує насінням. У нього порядна дружина, шестеро кмітливих доньок і старший та єдиний син-спадкоємець Едмун, достойний юнак. І попри те, що родина зараз у глибокій фінансовій скуті, діти й дружина тримаються одне одного, Вільям же впав у глибоку депресію і все частіше згадує свого університетського викладача-природника (який по суті був його першим коханням). Колись Вільям був талановитим студентом, то він вирішує повернутися до дослідів, вивчає поведінку бджіл і оприлюднює свої спостереження. Апіолог Франсуа Юбер у 1980-х запропонував, як має виглядати вулик, орієнтуючись на поведінку бджіл. Вільям зауважив, що той не звернув увагу на один з аспектів соціального життя бджіл – а це матиме довгострокові наслідки.
Фермер-пасічник Джордж у США 2007 року з усіх сил насправді намагається порозумітися з сином Томом, котрий щойно повернувся з коледжу. Хоч Том і здається йому зніженим, не годним ані до роботи, ані до шлюбу юнаком. На їхній величезній пасіці – під чотири сотні вуликів – починається пошесть. Джордж нажаханий і потребує допомоги Тома. Том у цей час все збирається з силами повідомити батьку щось важливе.
Хвороба бджіл, яка стала початком Колапсу, пов’язана з порушення соціальної поведінки рою. Порвалися якісь важливі зв’язки. Аналогія прозора на тлі трьох історій, у яких батьки шукають способів зрозуміти своїх дітей, котрих поступово втрачають, діти ж своєю чергою прагнуть незалежності від батьківської думки. Дещо тенденційно фази кризи кліматична антиутопія Лунде пов’язує зі стосунками «батько-син», а от вихід із кризи прийде зі стосунками «мати-син». Але ми ж пам’ятаємо, що у вуликах панує матріархат. І моральна дилема наостанок: те, що земля відновлюється від екологічної катастрофи, порадує матір дитини, що помирає від токсичного шоку?
Лаллін Пол, «Бджоли».
Головна героїня роману Лаллін Пол – бджола, вона зветься Флора 717, де іменем є власне 717, а Флора – це назва підрозділу, в якому бджола живе і працює. Ф-717. Якщо виникла асоціація з іменами в «Ми» Замятіна, то це правильна асоціація. Пол пише алегорію-антиутопію на матеріалі окремо взятого вулика. Бджоли Пол взаємодіють через запахи й передають досвіди та знання, торкнувшись вусиками; можна спробувати заблокувати свої думки і почуття, але цим мистецтвом володіють далеко не всі. Приймати, підкорюватися, служити – непорушні цінності спільноти.
Ф-717 – прибиральниця з нижчої касти, про що уже ім’я свідчить – просто флора, продукт всіх рослин, тоді як вищі бджоли приписані до одної якоїсь квітки – Шипшина, Мак тощо. «Діти всіх рослин» мають мовчати, скручуватися, аби не впадати в око моцною фактурою і темним кольором, непомітно пересуватися, щоби не дратувати гострим запахом, чистити вулик і ховати мертвих. Але Ф-717 аномальна, вона від народження має надлишок здібностей, наприклад, уміє говорити і швидко вчиться. Така б мала померти тут же, про це дбає поліція фертильності. Та щось стається (так і не ясно, що сталося, до кінця книжки) і Ф-717 потрапляє під опіку жриці та проходить чи не всі кастові рівні спільноти: годує личинок, піклується про немовлят, виробляє віск, літає за нектаром, б’ється з природними ворогами, розвідує нові території, особисто прислужує королеві й навіть чинить найстрашніший злочин із можливих – відкладає яйця. А ж тільки королева може давати життя!.. І щось там все частіше виринають згадки про таємничого татуся 717-ої.
Тим часом у реальності поза вуликом маєток із пасікою виставлений на продажу після смерті власника, бджоли все гірше харчуються і все частіше хворіють. Есхатологія тут стосується суто бджіл, хоча загальна тривога змушує вигадувати щось типу ядерної зими за стінами вулика. «Зима настане двічі», – провіщає бджолам сусід-павук (фраза, годна костюмованого серіалу на вісім сезонів). Світ назовні насправді можна дофантазувати: Apis mellifera scutellata, яку можна впізнати в Ф-717 за описом, живе в Південній Африці, терміновий від’їзд когось із ПАР, припущу, пов'язаний із кольором шкіри, скажімо, білі швиденько вшиваються, бо апартеїд закінчився. Касти в «Бджолах» – це однозначно й абсолютно точно омаж не класам, а саме расам.
Наказ, який передається через запах, – він може здаватися актом любові чи покарання, але він залишається наказом. Слід підкоритися. Пол моделює ситуацію, коли наказ змушує до непокори. Ф-717 отримала наказ не підкорятися – який їй здався актом свободи волі. Питання: якщо ми відчуваємо любов, то чи важливо, що це лише здається любов’ю? Коли ми певні, що самі контролюємо своє життя, то що важить – сама певність чи таки контроль?
Андрій Курков, «Сірі бджоли» (переклад Катерини Ісаєнко).
«Сірі бджоли» з назви роману Андрія Куркова треба спробувати читати буквально (і не складеться нічого з буквальним читанням, попереджаю): головний герой не раз згадає, що перед смертю яскраве офарбування бджіл змінюється на глибокий сірий колір. Цей чоловік – професійний пасічник, він знається на бджолах. Цей чоловік уже кілька років живе просто посеред війни, він знається на смерті.
Село Мала Староградівка розташоване в «сірій зоні», на нейтральній землі. З одного боку – ДНРівці, з іншого – українські військові. Бродять ночама донецьким селом то укри, то сепари. Часом у гості заходять: укри – до Сергійовича, сепари – до Пашки. В селі залишилося жити тільки ці двоє чоловіків. Та ще шість вуликів Сергійовича, де тривожно і сторожко сплять бджоли та чекають весни. В сусідньому селищі, що в кілометрах десяти звідси, все наче краще: і електрика є, і обстріли не такі часті, і магазин працює, і діти бігають. Тут же село неначе погоріло. Між іншим, у Малій Староградівці є тільки дві цілі вулиці – Шевченка і Леніна (і між ними провулок Мічуріна, відомого схрещуванням видів).
Однієї ночі Сергійович самотужки перейменовує вулиці. Знімає геть всі таблички і там, де були вказівники «вулиця Леніна», прибиває «вулиця Шевченка». «Провулок Мічурина» залишається на місці. Це він почув про декомунізацію, яка триває в Україні, і приєднується до спільних процесів. А ще йому набридло жити на вулиці Леніна, а його сусіда не тішить вулиця Шевченка. Так що перейменуванням всі задоволені: Сергійович Пашку планував образити, назвавши «совком-ленінцем», Пашка ж потішився компліментом. І це жодним чином на їхнє життя не впливає. В цьому світі в принципі уже жодний символ, ідеологема, принцип чи тема ні на що не впливає. Час великих ідеологічних наративів минув. Настали часи, коли спільнота – це одна людина проти такої самої однієї людини. Такий собі суперсоціальний організм, визнаємо.
Хіба що бджоли. Бо саме заради них, тих, хто потребують освоєння нових просторів заради збереження життя виду, Сергійович залишиться свою нейтральну зону. Він почне діяти. Власне, бджоли в романі Куркова постають не у найзвичнішому для цієї абсолютної метафори стані. У сплячці: ті, хто важко працював, тепер знерухомлені, застиглі та пожинають плоди своїх трудів. Запаси скоро закінчаться. Це навіть не катастрофа, це стагнація як катастрофа. І війна в «Сірих бджолах» – це стагнація. З катастрофи зрештою можна ви-йти, а от зі стагнації – хіба ви-жити.
(У літпроцесі бувають шаленої краси збіги. Майже одночасно з «Сірими бджолами» вийшов роман «Пасічник з Алеппо» Крісті Лефтері. Бджолиний рій (саме рій, а не вулик) тут має такий саме символізм, герой так само пасічник, він – біженець, так само триває війна і в той же час, що й наша. Варто спокуситися прочитати ці книжки разом).
Софія Сеговія, «Бурмотіння бджіл».
Сімонопіо знайшла стара-давня нянька Реха, яка десятиліттями уже не вставала зі свого фотелю після того, як вигодувала двадцяти двох і одного дітей родини Мораліс. А тут почула, як плаче немовля в кількох кілометрах під мостом, і пішла на поклик. Сімонопіо залишили помирати: маля з вовчою пащею («поцілунок диявола») і незакритою пуповиною вщент оточили дикі бджоли, які зберегли його тепло і врятували від звірів. Реха принесла додому їх обох – вулик і немовля. Так Сімонопіо й зростав – завжди оточений, обласканий бджолами. Подейкували люди: хлопцю випала честь бути провідником між світами. Самий початок ХХ століття, Мексика.
Головний герой роману Софії Сеговія – не цей бджолиний майстер, хлопчик-дивовижа, а спільнота, що щодо неї Сімонопіо залишається зайдою, хоч і немає іншої родини, община навіть, а не спільнота. Мораліси – крупні землевласники – групують навколо себе людей, що є більше за найманих працівників, адже за свою роботу на Моралісів вони зрештою мають отримати у власність землю, що її обробляють. Тож доводиться переживати разом катаклізми початку століття: Велику війну, громадянські війни, пандемію іспанського грипу й убивчу для фермерів аграрну реформу. А бджоли весь цей час поруч із Сімонопіо, живуть у тій самій коморі, блукають тими самими горами, підказують йому майбутнє – от тільки ледь не за мить, як воно стане теперішнім, та розуміють мову хлопця, який так і не навчився нормально говорити, але уміє невиразно бурмотіти разом із своїм роєм. Ок, яка різниця між роєм і вуликом? Рій сформувався навколо нової матки і вшився з дому. Поруч із немовлям знайшли вулик, а живе-от з Сімонопіо уже рій.
Родина, яка заледве приймає Сімонопіо, є патріархатного типу, де діти безумовно підпорядковуються слову і владі батька. Діти, як відомо, дорослішаються і самі готові стати батьками. А інколи батьків й убити по ходу підліткової сепарації. Мораліс-старший любить міркувати, що головний у спільноті, який несе відповідальність за стількох людей, мусить не гербуватися благами, що їх надають його субалтерни. Бджолина матка – вона королева вулика, звісно, але тільки допоки відкладає яйця. Коли вона втрачає цю здатність, її убивають її діти.
Історію цю нам розказує Франціско-молодший, останній із чоловіків Мораліс більшу частину життя провів далеко від місця, де народився, і тепер повертається додому. Він говорить до водія таксі, який ставить тільки одне питання ближче до кінця роману: «А що сталося з Сімонопіо?». І це таки головне питання, позаяк на певному сюжетному повороті Сімонопіо залишає його рій, хлопець опиняється сам-на-сам зі світом, у якому він – нікому не батько, але нікому і не син. Франціско і Сімонопіо пробують протиставити патріархатній родині рівні братські стосунки. Франціско, де брат твій?.. Ой не бачити цьому роману гепі-енду.
(Ще один збіг, але уже невипадковий, либонь. Є книжка, так само про диво-хлопчика і закриту спільноту, де рій бджіл супроводжує маля і передрікає йому неприємності. На цей раз – Самсон, бджоли, що поселилися в голові убитого лева і роман «Лев’ячий мед» Давіда Гроссмана. Здається, цю книжку Сеговія знає і вшановує; принаймні історію біблійного Самсона вона точно має на думці).
С’ю Монк Кідд, «Таємне життя бджіл».
Ця історія почалася літом 1964 року. Чотирнадцятирічній Лілі мариться рій бджіл. Комахи наповнюють її спальню, вриваються в кімнату через щілини у вікні, формують химерні сталактити у кутах кімнати, зазирають у її сни, шепочуть їй вшиватися з дому, бо її час прийшов. Говорять голосом померлої матері, кажуть, що її банку відкрито, можна летіти. Лілі навіть спіймала бджолу, щоби довести батькові: це не брехня, з нею дійсно спілкуються бджоли, то нова кара єгипетська, не інакше. Батькові байдуже, малеча отримує чергового копняка і чергову образу.
Жити Лілі несолодко, її єдина рідна душа – темношкіра служниця Розалін, яка повільно, але згадає, що бджоли рояться в домі покійника. Мати дівчинки давно загинула; батько розказує, що випадково застрелилася, коли чистила зброю, але Лілі пам’ятає інакше: мати застрелили, хтось застрелив. Серед речей матері Лілі знаходить зображення Чорної Марії і вказівку на містечко на Півдні. Туди й рушає, прихопивши Розалін, у котрої якраз виникли проблеми із законом білих.
Чорна Діва Марія приводить Лілі в родину Августи, Юни і Майї. У Майї ще була двійняшка Ейпріл. Сестри тримають пасіку і продають мед, їхня фірма зветься «Чорна Мадонна», і це етикетку з їхньої банки меду зберігала Ліліна матуся. Чому і нащо?.. Ви помітили, що сестри названі на честь місяців? Бракує Юлії, скажіть!
Біла дівчинка живе в чорній родині, літом 1964 року (а значить: бійня на Батлер-Біч, мітинг у Джексонвілі, Мартін Лютер Кінґ, расові бунти, реєстрація афроамериканців на президентські вибори та спротив Куклусклану). Расова сегрегація є вельми посутньою темою роману Кідд, але не єдиною. Рій бджіл – це колонія-родина, одна самка, що розмножується, і її доньки, які до розплодження не допущені. Стосунки матері та доньки, які обмірковують, залучаючи метафорику бджолиної родини, точно не будуть простими. Вони будуть безплідними. Як би то коротше сформулювати?.. Не кожна, хто народжує, – матка-королева, часом краще тихо прибирати брудний віск зі стільниць і отримати з того довге щасливе життя. Коли матка покидає вулик, родити починають робочі бджоли, що до того не надаються. І це кінець бджолиній спільноті.
Лілі втікає з дому, коли ТіРей – її батько – зі злості чи розпачу розкаже, що мати її покинула. Вона пішла з дому, а в день смерті повернулася за речами, не за чотирирічною донькою, а за одягом. Лілі, яка до того рятувалася мріями про маму, що єдина її любила, мусить прийняти реальність, оцю «безплідну» (зі знаком «плюс» чи знаком «мінус») реальність. Ті, яких мама любила, і ті, яких мама не любила. Чим не нове розділення серед людей? Діє в якості фактору дискримінації не згірше за расу. Августа час від часу вчить Лілі приймати цей світ, розказуючи прозорі алегорії з життя бджіл. Бджоли – спільнота кастова, не найвдаліший приклад для білої дівчини-протестантки в спільноті чорних католиків на расистському півдні. «I have a Dream», та снив він все-таки не вулики. 
