Аліментарні мотиви (себто їжа) в художній прозі були завжди. Уже в «Сатириконі» Петронія їжа посідає місце, що за значущістю не поступається героям-людям, а це І ст. А от власне фудфікшн як жанровий різновид роману про любов значно і значно молодший, фактично про фудфікшн говорять від 1989 року. Того року мексиканка Лаура Есківель написала магічно-реалістичний роман (свій перший роман, до речі) «Шоколад на окропі», де кулінарна магія є одночасно любовною, місцем дії — кухня, а історія — неможлива любов молодшої сестри до чоловіка старшої сестри, ну і в фіналі — благодать смерті. А ще колосальна іспаномовна аудиторія і тридцять мов перекладу, і успішна екранізація, і сотні послідовників в прозі, кількасот романів, які і до того були, але тепер ми знаємо, як їх згрупувати і як назвати. Фудфікшн. Зірка народилася!
Фудфікшн — формульна література, близька одночасно до формули «сльозлива мелодрама» і «міська комедія», але не ідентична їм.
Самотня жінка — 2-3 од.
Травмований чоловік — 1 од.
Взаємне нещасливе кохання — 2 шт.
Світ, побудований за принципами симпатичної магії — 1 шт.
Родинна чи приватна історія, спогад про яку не зберігся — щедро, скільки візьме.
Обмежена оповідь від третьої особи від жіночого чи дитячого персонажа (себто бачимо світ очима жінки чи дитини, але не вони нам цю історію розказують) — 0,5 шт.
Переписи страв, опис їхнього споживання — 1-2 шт. на кожні 30-40 стор.
Меланхолійний фінал із легким натяком на гепі-енд — 1 шт.
Історична катастрофа на тлі — дещиця, суто за смаком.
Ностальгійний пафос — 1 книжка «з верхом».
Робота в художньому творі з їжею — це завжди робота з пам’яттю й ідентичністю (говорю зараз про теми). Їжа буквально конструює наше тіло. Спогад про смак прив’язує нас до минулого (Прустівська «мадленка» засвідчить). Рецепти, що передаються від бабусі до онуки (даруйте, сексизм), при нагоді замінюють родинну історію. Бути частиною чогось — значить містити в собі всі(!) спроможності і властивості цілого. Бути схожим на щось — значить, бути ним. Так їжа в фудфікшн стає тим, хто її готує і споживає.
Крістіна Хармел, «Солодкість забуття» (переклад Ірини Гнатовської)
Гоуп — кондитерка і власниця цукерні «Полярна зірка» на Кейп-Коді. Це родинна справа: магазинчик, як і рецепти неперевершеної солодкої випічки, Гоуп успадкувала від бабусі. Вона мріяла стати юристкою, але увійшла в родинний бізнес і, чесно кажучи, не дуже в цьому вправна. Випічка ідеальна, але клієнтів катма, цукерня потроху хиріє. У Гоуп важкі часи: недавно померла мати, чоловік пішов до юної жінки, донька увійшла в стадію підліткового бунту.
Бабуня Розі — дуже літня жінка, ще й хвора на Альцгеймер. Її спогади згасають, але вона смутно згадує: щось важливе сталося в Парижі, де Розі народилася і жила замолоду. В миті просвітлення бабуня записує кілька імен (щоб вони не значили) і споряджає Гоуп в Європу шукати цих персон. Ті списки ніц насправді не дають, поки Гоуп не доєднає до них рецепти солодощів: фірмові бабусині страви увібрали весь її пережитий досвід.
Рогалики з марципаном із померанцем і корицею. Анісове печиво з насінням фенхелю. Медовий тарт з лимоном і трояндовою водою. Ванільні капкейки з лавандою. Всі ці страви не є типовими для французької кухні, в їхній основі — кухня ашкеназі, техніки, які використовують кондитери на Ближньому Сході, спеції, що ним віддають перевагу креоли і деякі уже суто американські смаки. Це таки генеалогічне древо родини, яка про своє минуле воліла нічого нікому не розказувати, наче все почалося тільки шістдесят років тому, коли на Кейп-Код приїхала молода протестантська родина і відкрила маленьку цукерню.
Уже ж очевидно, що мова піде про паризьких євреїв, емігрантів зі Східної Європи в другому поколінні і про те, в який спосіб вони уціліли під час Голокосту? Але присмак фенхелю в меду відкриє доста неочікувану, тому що нечасто актуалізовану тему. Хармел розкаже про дівчину-єврейку, яку в Франції переховує мусульманська спільнота (там то і буде розділена нещаслива любов, котра присмачує цю і без того спайсі історію).
Хармел робить тезу «кулінарія як код колективної пам’яті» дуже-дуже буквальної: її рецепти буцімто ті свідки на суді: пряме питання — пряма відповідь. Зрештою, в романах, які рефлексують Шоа і, які написані людьми, народженими в третій генерації після Катастрофи, важить саме те, кого призначать на роль свідка, вартого довіри. Хармел ризикнула: в «Солодкому забутті» свідчить цинамон і померанцева есенція. Артефакти, а не документи. Головне, що їм віриш.
Сара Едісон Ален, «Садові чари» (переклад Остапа Гладкого)
Жінки Вейверлі мають у містечку погану репутацію: як не відьма, так шльондра, а то і все разом. Тітка Еванель мусить час від часу обдаровувати сусідів різними речами, призначення яких не знає, але ті штуки неодмінно стають в нагоді. Сідні (що була поїхала, а от зараз — через десять років — повернулася з малою донькою) робить неперевершені стрижки, її зачіски приносять удачу. Донечка знає місця, де лежать чи мусять лежати речі. Клер готує. Вона додає в страви трави і квіти з садку Вейверлі, тоді кожна страва магічним чином впливає на того, хто куштує: повертає спогадами у кращі часи, допомагає зберегти таємницю, приховує недоліки будинку і одягу, робить дітей уважнішими, тощо.
В садку Вейверлі росте яблуня: кажуть, скуштуєш плода і побачив віщий сон. Новенький сусід Клер яблуко з’їв, але не хоче казати, що снив. Та й Клер йому дуже подобається, а яблука він зовсім не любить.
На відміну від безодні аналогічних сюжетів, люди, які вживають квіти і трави з садку Вейверлі, свідомі того, що роблять, вони не просто обирають магію, а й скеровують її самостійно. Навіть Клер чесно попереджає закоханого хлопа-сусіда: нині я годуватиму тебе зацукрованими волошками, вони знижують сексуальний потяг. Свободу волі ніхто в світі Ален не скасовує, наразі вибору не мають хіба самі сестри-магині. На цьому тлі проблеми другорядних персонажів, що їй вирішують страви Клер, читаються неоднозначно: хтось потерпає від домашнього насилля, хтось взяв на себе зобов'язання в стосунках, до яких не був готовим, хтось втратив нагоду на саморозвиток, бо мав піклуватися про хворих батьків — все це життєві вибори, за котрі несе відповідальність сама людина. Саме тому задоволення в світі Ален фатальне: побачивши сон про щастя, люди втрачають необхідність «працювати на щастя».
Яблука з Дерево Пізнання? — Ясно що вони.
А ви б слухали історію від імені кота? Пропонуємо добірку книжок від Ганни Улюри «КОЛИ ЩЕ ЗВІРІ ГОВОРИЛИ, І НАЧИННЯ, І РОСЛИНИ: ЧОТИРИ РОМАНИ Й ОДНЕ ОПОВІДАННЯ, РОЗКАЗАНІ НЕ-ЛЮДЬМИ»
Читра Банерджи Дівакаруні, «Володарка спецій»
Тіло тримає невеличку крамничку спецій в районі емігрантів. Її відвідують переважно індійці, потеревенити з літньою пані й прикупити солодощів, круп, олій і приправ на вечерю. Приходять кожен зі своєю бідою і кожен за своєю розрадою. Стара насправді зветься Тілоттама, «бездоганна у кожному своєму прояві». Це ім'я вона вибрала собі сама, навіть не підозрюючи, що зватиметься іменем жінки, чия краса змусила Шиву набути чотирьох облич, щоби обдивитися її всю. Іронії тут нема. Тіло — молода нереально гарна жінка, яка набула вигляду старої бабці, щоби ті, кому вона допомагає, не бачили істинної суті Володарки.
Володарка мусить допомагати іншим зі своєї спільноти (не чужинцям і не собі). Її шкіри ніхто не має торкатися. Вона не покидає крамнички. Вона не дивиться у дзеркало. Вона позбавлена сексу і закоханості. Якщо Володарка порушає бодай одне з правил, то спеції відмовляють їй в допомозі, вона входить у священне полум’я, де або згоряє, або відроджується до нового служіння. Тіло порушила всі правила. На її порозі з’явився Рейвен, котрий бачить справжній лик жінки. Рейвен — корінний американець із роду могутніх шаманів. Візуально найсильніші сцени — побачення, що сторонні їх бачать як залицяння молодого багатого мужчини до старої бідної жінки.
Володарки — носійки культурного коду спільноти, які мусять слідкувати за збереженням традицій своїм нарідом на чужині. Допомагати зайдам Тіло права немає. Допомогти тим, хто забув своє походження — так само. Запахи — в них магія тіла. Нюх — єдиний з аналізаторів, центри якого у підкорці, він історично першим був сформований. Пам'ять про запахи найглибша і найміцніша. На кшталт древніх богів, Тіла не цікавиться тим, чого хочуть її підопічні. Бачить проблему — вирішує проблему. Юнак не може соціалізуватися після переїзду в США: кориця допоможе знайти друзів. Біженець, родину якого убили на війні, прагне нової роботи: чорний кунжут влаштує його водієм таксі. Коричний хлопець вступить до банди і спричинить кунжутному таксисту зло.
Володарки непогані тактики, зате кепські стратеги. Отож, коли Тіло стоїть перед вибором: порушити закони Володарок і чекати на покарання від Спецій чи слідувати своєму поклику, передбачити наслідки її вибору буде складно… Та ладно, не бійтеся, це ж роман про індуску й індіанця, на який ми заслужили, що тут може бути неясного.
Робін Слоун, «Закваска»
Лоїс пасує мазгська кухня. Що значить, ви не чули про мазгів? Про них всі знають! Це така група колишніх рабів, що складається з людей різних національностей, живе таємно по всій Європі і має неабиякий хист до кулінарії. Мазгська екстра гостра зупа та їхній хліб — єдине, що може споживати Лоїс, котра має харчовий розлад на тлі стресу. Лоїс — IT’шниця і щойно почала працювати у великій корпорації, переїхала до іншого міста, самотня і розгублена. Власники ресторану — її єдині друзі. Але хлопці мають із країни їхати, Бео (повар) залишає їй свою закваску, учить підтримувати в ній життя. Добре і вчасно вгодована, обов’язково під звуки мазгських пісень, закваска може жити вічно. Заодно він учить Лоїс випікати хліб, чим вона тепер і займається. Закваска розніжилася: почала ночима виблискувати і співати, а на хлібинах самі собою з’являються мордочки з трішки кріповими посмішками. Бео і Лоїс листуються і потроху один в одного закохуються.
Родинна історія Лоїс — суцільні драми і переїзди, «перелом руки в шести місцях», так вона сама скаже. В її сім’ї не було рецептів, що передавалися від батьків до дітей, не було родинних обідів. Єдине що бабуся Лоїс пекла хліб — такий, який вона готувала, коли служила в Іллінойській в’язниці пекаркою. Традиції своєї родини вона не знає. Але тепер потроху відкриває собі істинну історію родини Бео.
Плутані шляхи приводять Лоїс у кафе «Кандід», точніше до її легендарної власниці, котра на початку 1970-х перекроїла колективне уявлення про кулінарію, нині всі шановані заклади і поважні кухарські книжки — справа рук її учнів. Колись в «Кандіді» так само випікали хліб, на якому співуча закваска залишала гротескні мордочки. Здається, той пекар міг бути батьком Бео.
Кандід тут — ясно, що омаж Вольтеру: хтось, хто спромігся дістатися навіть Ельдорадо, в пошуках щастя мусив би сидіти на дупі просто поратися у своєму садку. Слоун цю алюзію вводить, нібито натякаючи, що Лоїс нарешті знайшла справу свого життя і буде відтак щасливою. Слоун бреше. І тут же чесно повідомляє про маніпуляції з читачем через ще один омаж. Вітрувіанець — роботизована рука, коди до якої пише Лоїс. Вона має навчити руку точній тонкій роботі, зокрема, кулінарних маніпуляцій. Вітрувіанець стане партнером Лоїс у випіканні хліба. Вітрувіанська людина да Вінчі ілюструвала золотий перетин – універсальне правило, код бога, що робить всі об’єкти досконалими. Умоглядна концепція, як ми тепер знаємо. Коди бога працюють так же проблемно і через раз на другий, як і коди Лоїс.
Абсолют досяжний хіба в одному своєму вимірі: туга за абсолютом лише й править за абсолют (чи то є щастям, чи коханням, чи безсмертям симбіозу грибків і дріжджів, чи ідеальною хлібиною, чи способом точно від’єднати білок від жовтка — себто, знайти істину «від яйця»). Як виглядав би курс «введення в філософію» для кулінарів-початківців? Десь так як «Закваска» Слоуна.
Забула ж розказати! В тому романі закваска спробує захопити світ.
Джоан Гарріс, «Ожинове вино» (переклад Дар’ї Моcквітіної)
Джею тридцять сім. Він письменник із когорти тих, що ходить в «молодих перспективних авторах» останні п’ятнадцять років. Одружений із Кері — успішною журналісткою, котра стала відомою завдяки книжці про шоколад і фемінізм. Шлюб розвалюється. У Джея проблеми з алкоголем. Чотирнадцять років тому за успішний літературний дебют отримав Гонкургівку. Відтоді святкує щодня експлуатаційні новелки і жалість до себе.
Перший роман Джей написав про Джо. В середині 1970-х самотній підліток дружив із місцевим диваком (не від того, що малий в Джо був закоханий; а Джо — гей, до речі). Джо зокрема гнав лютий шмурдяк: картопляний спирт настоював на ягодах. Ожинові, вишневі, чорничні шнапси в промислових масштабах. Джо сам їх не пив — роздавав. Нині Джо десь зник, а Джей зберігає пару пляшок того трунку. Смак пекельний: сімдесяти відсоткова міцність, ні краплі винограду, мішанина солодких смаків бродіння, сморід компосту, сміття, що горить, розпечених залізничних колій, батьківських сварок, підліткової самотності. Перший ковток повертає Джея в юність.
Спонтанно Джей купує ферму посеред виноградників в Бордо, про яку Джо завжди мріяв, і подається туди. Не всі тут Джею раді, скажімо, Маріза — місцева виноробка — теж хотіла собі «ферму Джо»; на відміну від письменника вона знає, як робити вино, а не тільки як ним наливатися. Алкоголік, виноробка, астральна проєкція старого дивака. Ідеальний матч трьох сторін — як в бермудському трикутнику. Вам здалося, що це може бути матеріалом для серйозного роману? Джею теж так здалося. Джей засів за літературний шедевр про свій інсайд в Бордо.
Кожній перипетії героїв передує черговий ковток шмурдяка і повний спектр солодкавих смаків гидкого напою, що спонукає цих людей до дії (нарешті!). Роман Гарріс стартує від першої особи, особа ця, що до нас говорить, — пляшка червоного Флері 1962 року, легкого виточеного вина. Але в назві роману при тому фігурує саморобний трунок «на антифризі». Це якби книжку, в якій історію розказує Нікола Тесла, назвали б «Третій муж сусідки тьоті Маші». Дотепно звісно що, але не аж так по-доброму дотепно.
