«Мишоловка» — це один зі способів організації сюжету, який тісно сполучається із детективними історіями. В класичних її зразках «мишоловку» дуже легко впізнати (скажімо, в романах Агати Крісті: група людей обмежена простором — готель, потяг, острів, вітальня; стається убивство; присутні — жертва, слідчій, свідки; всі — потенційні злочинці). В новітніх варіаціях романи-«мишоловки» не так уже й часто бувають детективами, навіть коли там таки стається убивство, радше ідеться про лабораторне дослідження людської недосконалості. Стається уже не злочин, а зло.
Але як і їхні детективні попередники, актуальні «мишоловки» тримаються кількох обов’язкових для грамотної реалізації цього сюжету умов.
Назва така походить не від побутового пристрою, а від «Убивства Гонзаго, або Мишоловка», себто від вставної п’єси в «Гамлеті», за допомоги якої принц планує вивести убивць на чисту воду. Власне, романи-«мишоловки» фіксуються на тому, щоби спровокувати своїх героїв, витягнути з них темні таємниці, змусити показати свою приховану сутність. Це перша умова такого способу організації сюжету: добряче стимульоване самовикриття героя.
Другий обов’язковий пункт: надмотивація всіх персонажів, от просто всіх. Кожному вчинку буде надане пояснення: кілька пояснень одночасно і всі винятково правдиві, звісно. Листок найкраще ховати в густому лісі. Тому всі герої — головні і другорядні — діють відповідно до своїх властивостей і талантів: маніяки убивають, алкоголіки бухають, письменники пишуть і т.д. Всі на своїх місцях.
При тому: вибір жертви натомість рендомний, завжди. В тому і спокуса, і насолода «мишоловки»! Вибір жертви зумовлений не її властивостями/якостями чи потребами/уподобаннями злочинця. Все вирішує просто фізична доступність.
Знаєте, що таке «мешап у літературі»? Ганна Улюра пропонує 6 прикладів творів, де круто поєднується несумісне. «ПЕРЕМІШАТИ, АЛЕ НЕ ЗБОВТУВАТИ: ШІСТЬ ЗРАЗКОВИХ МЕШАП-РОМАНІВ»
І нарешті: право голосу в «мишоловці» має завжди і винятково недостовірний оповідач. Він може говорити від Я, від Ти, від Ми, це може бути режим оповіді від обмеженого Він — але ми весь час знаходимося в чиїйсь голові і змушені пристати на одну й ту саму перспективу. Послідовно розказати про подію – значить, ствердити свою до неї причетність. А це такий підхід, який «мишоловці» протипоказаний. Тут всі подрібнене, не до кінця розказане, всі брешуть — поки не настане час само-проявитися злочинцю... клац!
Шарлотта Роґан, «Шлюпка»
В епіграфі роману згаданий Атрахасіс і, значить, кмітливі ми здогадуємося, про що піде мова. Атрахасіс — такий собі вавилонський Ной. Бог наслав потоп, що тривав сім днів, всі загинули, врятувався тільки той чоловік, його родина і робітники. А ще на борт свого човна він взяв тварин, але, на відміну від Ноя, лише травоїдних. Атрахасіса за це винагородили безсмертям. Звернути увагу слід не на безсмертя між тим всім, а на відсутність серед порятованих хижаків.
Грейс двадцять два, вона два місяці як заміжня і півтора місяця як удова, зараз притягнута (разом із ще двома пані) до слідства за жорстоке убивство зі злочинним наміром. Дві спільниці наполягають на самообороні, Грейс заявляє, що невинна.
Відразу після заміжжя Грейс і Генрі сідають на трансатлантичний рейс. Треба конче втекти з Європи, тут щойно почалася Перша світова. 1914 рік отже, два роки як затонув «Титанік», ця історія ще на слуху. Корабель Грейс потрапляє в трощу (причина аварії невідома), на воду спускають два десятки рятівних шлюпок, в чотирнадцятій опиняється Грейс. Генрі загинув, попіклувавшись про порятунок дружини. Борт звався «Імператриця Олександра» (та, яку забили 1918-го в Єкатеринбурзі).
Грейс проведе в океані двадцять один день, в перевантаженому вельботі опинилися тридцять дев’ять осіб, врятувалися дванадцять жінок плюс ці три підсудні особи, а кількість врятованих чоловіків у протоколах не зазначена.
Цю інформацію отримуємо ледь не на перших сторінках роману, тож не вона тут править за інтригу.
Шлюпка на сорок осіб, щонайменше двадцять чотири трупи, мінімум один злочин, мінімум три підозрюваних, з яких одна нам цю історію і розказує, — це і є ідеальні умови для «мишоловки». Як можна скоїти злочин на очах сорока людей, що будуть продовжувати сумніватися в вашій винуватості? — Тому роман «Шлюпка» і є бестселером.
Мало що про Грейс знаємо. Вона з родини, що раптом розорилася. Вона вичитала в газеті оголошення про заручини багатого спадкоємця, влаштувала з ним нібито випадкову зустріч і спокусила. Вона… «Ти не така слабка, якою хочеш здатися», — говорить зрештою одна з її поплічниць. В ту жінку Грейс ледь-ледь закохана і, здається, приховує свою гомосексуальність.
Роман Роґан — радикальне феміністське висловлювання, можливо, дещо саркастичне. Уцілілих жінок судять як чоловіковбивць. В екстремальних умовах виживання жіноче і чоловіче життя різняться в ціні, і сильно. А чиє дорожче, до речі?
Шлюпка як замкнений простір в завершальній частині роману перетікає в аналогічні за значенням (тут) простори: суд і в’язницю. Містер Гарді, так зветься моряк, який перебрав на себе керування рятувальним бортом. Першим його рішенням було не підбирати потопельників, адже шлюпка перевантажена. Інакше кажучи: він обмежив моральний простір кордонами рятувального човна, в якому є 39 людей, що за них він відповідає. Саме це робить його вчинок аморальним і таким, що заслуговує на покарання. А суд і буцегарня — вони хіба лише самими стінами обмежені?
Алекс Ґарленд, «Пляж»
1995 рік. В Бангкокі англієць Ричард знайомиться з парою французів Етьєном і Франсуазою. За підказкою безумного сусіда по готелю, що воліє зватися Даффі Даком і кінчати з собою у тайських готелях, Ричард та його нові друзі подаються шукати таємничий пляж на острові, що його між собою ділять община диких туристів і диких наркоторговців. Пляж виявляється справжнісіньким едемом: в сенсі, тут є купа заборон, спокус і хтось неодмінно скоїть великий гріх.
Фактичними лідерами комуни, що складається десь з трьох десятків людей, є Сал і Багз; разом із Даффі вони знайшли пляж, піонери-поселенці 1989 року. Ричард (який уже встиг закохатися у Франсуазу) спочатку працює в бригаді рибалок, а потім його переводять у загін спостерігачів, що мають відстежувати рухи на острові і попереджати появу новачків; новоприбулим тут не раді. Скоро на острові стає тривожно: напади акул, загроза від власників плантацій канабісу, куди роблять вилазки «пляжники», отруєння плюс голодування, оргії з трупоїдством, масові розстріли.
Чи в тому едемі от-от зголоситься архангел з караючим мечем, чи Ричарду геть оплавляться його схильні до галюцинацій наркомізки.
Ричард часто-часто цитує «Взвод» Олівера Стоуна. Припустімо, це подібність краєвидів запустила асоціації: кіно знімали на Філіппінах. Може бути, ми маємо згадати сцени з кіна, де взвод потрапляє в засідку в джунглях, і засоціювати їх з пляжним едемом. Але Рич марить не кіном про війну, а кіном про армію — найжорсткішу структуру підпорядкування, де лише можна вижити, знаючи свою функцію в ієрархії. У минулому Ричард багато подорожував, пещена дитина багатих батьків, що грається в гіпі, насправді йому ледь за двадцять. Він начебто вийшов з системи. І в результаті побачив на пляжі погіршену версію соціальної ієрархії, яку покинув вдома. Вільна комуна тут — така саме жорстка система, тим жорсткіша, що оголосила була: «Па-па, ми вийшли з системи», але продовжує жити «за уставом».
У довгих інтимних бесідах з мертвим Даффі Даком Ричард дізнається: той покинув пляж, коли колоністів побільшало, і карту острова новим мандрівникам передав, щоби зруйнувати герметичність едему. Ричард — тільки інструмент руйнації. Зрештою, В’єтнам, яким марить Рич-руйнівник — війна, яку програли.
Але красиво: в цій штучно зліпленій із паличок і піску закритій спільноті той, хто розповідає нам історію цієї спільноти, калібрує свою реальність за культовою кіношкою, яку подивилися пара-трійка млн осіб. Ричард цілком свідомий того, що його реальність саркастична — «кінолабораторія», тому йому і бракує час від часу саундтреку з The Doors (того, зі «Взводу»)... Hello, I Love You. Триває війна зануджених від неробства розбещених дітлахів генерації Х. Ну так, її так само програють.
Енн Патчетт, «Бельканто»
В основі найвідомішого роману Енн Патчетт — реальна історія межі 1996–1997 року. В грудні, коли в Японії святкували День народження імператора, дім японського посла в Перу, де якраз гуляла вечірка, захопили терористи. В заручниках опинилися кількадесят людей. Звільнили їх через чотири місяці. Весь цей час малознайомі люди, заручники і терористи, провели в не такому великому і не такому аж пристосованому для екстремального виживання будинку.
«Бельканто» відбувається в країні, яку вголос не називають, — десь там у Південній Америці. Тут так само є терористи. Є захоплення заручників. П’ятдесят сім чоловіків і одна жінка опиняються під контролем озброєних людей. Полонені і викрадачі проведуть разом чотири місяці. Обрамляє це співжиття дві сцени агресії — партизани з джунглів нападають на дім, дім звільняють військові. Між цими сценами триває те, заради чого роман написаний. Любов триває, часом з перервами на кохання. В першому варіантів «Бельканто» містило пролог, написаний від імені Ватанабе (він один із тутешніх оповідачів), в тому пролозі молодик обіцяв, що розкаже, як він зустрів свою майбутню дружину. Пролог зняли, але сама ідея залишилася.
В яких умовах сучасна людина може настільки довіритися комусь іншому, щоби відтак визнавати обопільну залежність як любов? Скажіть, що вам на думку тут же спав теракт!
У будинку віцепрезидента країни збирається вечірка на честь японського бізнесмена Хосакави. Уряд сподівається, що японець побудує в країні завод. Як хабар доброї волі Хосакаві, відомому знавцю опери, роблять шалений подарунок: на вечірці співатиме оперна діва сопрано Роксана Косс (яку спокусили великим гонораром). От тут і нагодилися терористи, що мали за ціль президента, але той на вечірку не прийшов, бо захопився мильною оперою. Роксана мала змогу піти, коли звільняли жінок-заручників, але вона залишається з чоловіками. Та й всесвітньо відома мисткиня має привернути увагу світу до події. Починаються переговори, налагодження побуту і стосунків. Зав’язуються дві любовні лінії: між Роксаною і Хосакавою та між Ватанабе (перекладач) і Кармен (терористка). Ой, неспроста те дівча зветься Кармен, ой неспроста.
Кожен тут на старті — маленька рибка, що слугуватиме приманкою для більшої рибини. Але у фіналі вони мусять розірвати цей харчовий ланцюг і одночасно усвідоми, що міжлюдські стосунки апріорі ієрархічні.
Ця історія — притча (попри те, що базується на реальній події). Все прозоро: тут нема часу та одночасно пливкий і герметичний простір. Більшість подій відбувається в режимі, даруйте, колективної галюцинації (і я не про героїв-росіян, які весь час тут курять і бухають). Однієї миті всі герої позбавляються годинників, мовляв, ми покінчили з часом. А дім, в якому утримують заручників, завжди оточений густим туманом, чотири місяці густого туману, що відділяє групу полонених від зовнішнього світу, навіть на рівні звуку. В таких умовах пів сотні людей мають переродитися, потрапивши під вплив музики і божественного голосу Роксани.
Будь креативним або помри!.. Помри, я сказав.
Ґіліян Флінн, «Гострі предмети» (переклад Наталії Ференс)
Пастка розміром з маленьке американське містечко, де стаються загадкові убивства дівчат, а люди поводяться так химерно, що не можна не підозрювати в кривавих злочинах кожного, з ким розділив був чашку чорної кави… Стоп, це не Твін Пікс, значить, не чашку кави ділять, а склянку бурбону. Бо це «Гострі предмети» Флінн й інше клаустрофобне містечко маніяків і селюків, збіднілих південних аристократів і білого сміття — Вінд-Ґеп.
Камілла Прейкер давно перебралася до Чикаго, де працює репортеркою (поганенько працює) і тихо спивається (тихо, але цілеспрямовано). На півдні залишилася мати, вітчим, молодша зведена сестра. Була у жінки ще одна сестра – Маріан, вона померла більше як двадцять років тому, коли старшій Каміллі було тринадцять. Камілла воліла, щоб так все і залишалося: люба матуся в одинадцяти годинах автобаном, а вона в пляшці і в дурці, Камілла має підстави не бажати повернення до Вінд-Ґеп.
Між тим у містечку убивають дівчат, схоже на те, що почав орудувати серійний убивця. Головред відправляє Прейкер висвітлювати подію, мовляв, місцеві їй більше матимуть довіри. Головред не в курсі життя маленьких містечок: тут нема місця довірі, тут всі про всіх знають, а ще більше — не знають і знати не хочуть. Мати Камілли має шкідливу звичку: коли нервує чи дратується, то смикає себе за вії і вириває їх. Фігуральне «не хочу ніц із того бачити». А люди, які обираються не бачити, стають невидимими — таке буває в замкнених спільнотах. Сестра-підліток шастає вулицями в компанії наркодилерів із ліфчиком-пушапом і мініспідницею навперейми, щоби дома вдягнути рожеву сукенку й бантики та ридати над іграшковим будинком, що був засмітився. Нічого в її поведінці нема дивного, якщо виходити з протоколу маленьких таємничих містечок. Терор ближній твоїх в очікуванні порятунку від дальніх твоїх.
Уже на перших сторінках роману Флінн згадують одну резонансну справу середини 1990-х, тоді убили маленьку королеву краси і досі убивцю не знайшли. На хвилі інфоцікавості був оприлюднений звіт відомого та заслуженого профайлера ФБР: коли ідеться про убивство дитини до десяти і включно років, то статистична ймовірність, що убивця — батьки чи людина, яка дитиною опікуєтеся, — 12:1. То був шок (оригінальний читач мав цей виступ згадати неодмінно). Дівчатам, чия смерть запускає події «Гострих предметів», було по десять, Маріан трішки молодша. Але місто ретельно тримається версії маніяка-зайди: проїздив повз місто, убив дитину, через рік повернуся, убив дитину… Звісно що все так і було.
В книжці Флінн зайда один — це слідчий, і не він розкриває справу, йому ця історія вся — «занадто», щоби до неї наближатися. Між іншим, ім’я «роздвоєної» сестри Амми — це анаграма до «мама». Поб’ємося об заклад, хто тобі ближчий за рідну матусю? Ставка 1:12.
Чак Палагнюк, «Привиди»
Письменницький семінар триває три місяці. Сімнадцять літераторів мають написати по шедевру. За це організатори обіцяли повноцінне харчування і пристойні житлові умови. Не те, щоби орг-містер Віттієр брехав, зрештою, це не перший такий семінар він ладнає. Просто цього разу компанія підібралася із самих спраглих міфотворців. Герої апріорно перебували в комфортному безпечному середовищі, але з комфорту не пишуть хайпові романи. Недоколихані ці марять стати жертвами в сюжеті про знущання з групи людей, зачинених в покинутому театрі, а значить — увага медіа, статті, книжки, кіно й серіали. Оскільки Віттієр і його помічниця місис Кларк знущання ніяк не почнуть, то «семінарісти» беруться до справи самостійно: псують їжу, ламають систему опалення, вирубають електрику, перекривають водогін, калічать себе, відтинаючи пальці, вуха, носи і прутні, їдять мертвих колег, приглядаються до ще заживих. Вони ще не «в телевізорі», але уже живуть за режимом реаліті-шоу. Відкрите питання: хто весь час лагодить опалення і водогін та підкидає їм снеки? Таки примара з назви знайшлася?
Гротескні «Привиди» мають складну структуру. Опис того, що наразі відбувається в зачиненому (зсередини) театрі. Вірш, присвячений кожному з учасників подій. Історія, розказана про себе одним з учасників (прикметно, що деякі з цих історій не вигадані, хоча на правду вони не скидаються аж ніяк). Ці вірші і монологи — щось типу зізнання-покаяння, вони над-інтимні і над-нормальні, нам з усіх сил пояснюють, що все скоєне в театрі вмотивоване травматичним досвідом, котрий випало пережити кожному з героїв. Це таки театр, тут стріляє кожна рушниця. Герої Палагнюка не намагаються виправдатися, вони радше скеровують майбутніх біографів. Актуальні частини «Примар» написані від Ми, хто саме до нас говорить просто з театру подій, не ясно. Ідеально для «мишоловки»! Адже злодій і жертва в романі не просто неперсоніфіковані, вони є одним цілим – Ми.
Початок: «Полиште своє життя на три місяці». Фінал: «Ми чекаємо, поки нас врятують, повторюючи нашу історію в Музеї нас, вивчаючи свої ролі, Міфологію нас». Всяка міфологія базується на еталонній ситуації. У «Привидів» за взірець Вілла Діодаті. Відома історія, де від літньої нудьги літератори беруться розказувати один одному жахастики і з того потім постає перший роман про вампірів та народжується монстр Франкенштайна. Єдине, що тоді не вдалося — написати добру прозу про привидів. Палагнюк виправляє помилку Байрона, який не спромігся на таку історію. А епіграф роману — це цитата з «Маски Червоної Смерті» По. Прокляті душі, замкненні в палаці, щоби пиячити, злягатися, убивати і помирати, поки назовні панує чума. В «Примарах» залишилося прояснити тільки один аспект міфології нас: назовні — це, підкажіть, де саме?
