Я не знаю з чого почати, тому починаю з назви. Краще взагалі так не робити, бо хуй його зна, що потім під ту назву підставити. Але шо вже.
Я стою під гарячим душем. Таким гарячим, що косметологи й масажисти навряд чи таку температуру рекомендують, але мені, що логічно, похєр. Стою я, значить, під душем, і думаю: блін, як гарно звучить «Відкладені поцілунки»! Чи зможу я про це написати? Чи хочу я новий гель для душу? Чи не занадто вже червона в мене шкіра? Чи нормально це — збуджуватись, згадуючи його нафарбовані нігті? На моїх голих нігтях зараз гаряча вода, а на його нігтях лак. Чорний.
Квадрат цих стосунків склався ще в школі. У старших класах. Я, Катя, Богдан і Вітя. О, я ж забула представитись: Маріана. Дуже приємно.
Я й Катя — кращі подружки з дитсадка. Катя й Богдан — однокласники. Богдан і Вітя — троюрідні брати. Вітя і я — сусіди по вулиці. Ми всі приблизно одного віку, різного соціального положення та з ідентичним кольором очей. Він чорний.
— Квадрат ніхєра не рівний, — кажу я Каті. Вона від руки малює фігурки в зошиті. Вона в десятому класі, я в дев’ятому. Будемо з осені. Зараз червень. Ми — на Катіній літній веранді, сидимо на дерев’яних розхитаних стільцях. Хоч би не йобнутись! — думаю про себе я. — Нащо ти взагалі це малюєш? — питаю в Каті.
— Якщо намалюю рівно із заплющеними очима, Богдан мене поцілує.
— Ви, блядь, як першокласники, — кажу я.
— Це він придумав, — каже Катя, — А я хочу, щоби ми поцілувались.
— Він же знає, що ти лівша? — питаю я.
— Звісно, знає, — каже Катя.
— Тоді він знає, що ти ніколи не намалюєш цю хєрню рівно, — кажу я і дмухаю з долонь на Катю пошматований папір. Мені чомусь смішно, а от Катя, цокнувши язиком об піднебіння, бере собі новий маркер. Уже не зелений, як був до цього. Чорний.
Квадрат за квадратом і метр за метром я мию цю кляту паркетну підлогу. Я не збиралася це робити. Я мала просто повернутися в нашу квартиру. У чисту нашу квартиру. Але хуй там. Перед моїм приїздом Вітя замовив клінінг, а вже потім викликав електриків. Сука, яка логічна послідовність. А ще кажуть, що в жінок немає логіки.
— Зате тепер у нас скрізь нові лампи. Усе, як ти хотіла, — ходить за мною Вітя.
— Ага, — кажу я й кидаю ганчірку у відро. Я дивлюся на сліди, що залишають босі Вітіні ноги на щойно помитому мною паркеті. Він зовсім трохи клишоногий. Не як гусеня, ні. Справді, зовсім трохи. Мене це так забавляло. Раніше. Зараз я полощу ганчірку. Викручую. Одягаю на швабру. Витираю криві Вітіні сліди на паркеті. Блядь, а я ж просто хотіла повернутись у нашу квартиру. Із квартири вже не з ним нашої. Я хотіла сюди, де підлога паркетна. Звідти, де вона мармурова. Я хотіла сюди, де нарешті замінені всі лампи. Звідти, де лампи від початку під мене замовлялися. І я повернулася сюди, де Вітя заварює м’ятний чай, бо: «Маріана, люба, ти якась роздратована з дороги чи що?». Я поїхала звідти, де на всі триста квадратних метрів поки є тільки один величезний матрац. Чорний.
— «Квадрат», чорт! — каже Вітя, заливаючи окропом м’яту. — Я забув тобі сказати. Сьогодні о восьмій ми вечеряємо у «Квадраті». Ти. Я. Богдан. І Катя.
Ілюстрація: Мариан Барабанова
Comments