Знаєте, жити з аутизмом в одній квартирі — це ті ж гойдалки. Вгору і вниз. Вниз і вгору.
Вікно на моїй кухні, як телевізор у тренажерці, поки ноги накручують педалі — очі дивляться на монітор. Так-от, поки мої руки натирають тарілки губкою з фейрі, мозок відволікається гарними картинками за склом. Там завжди гарні картинки — там дитячий майданчик. Зранку до вечора там бігають ватаги дітей, мамочки та татусі няньчаться з малими дітлахами, гойдають їх у візках та на качелях. Я намагаюсь помити бокал, скло таке тонке, що здається не витримає мого натиску і ось-ось трісне, та я не переймаюся, мої думки про інше. Дивлюся на дівчинку років 5-ти років в рожевому комбінезоні у білу смужку, вона розкачується на гойдалці і голосно сміється. Вгору-вниз, вгору-вниз.
— Ну як там Дарій, вже наздогнав інших діток в садочку? — низький тембр чоловіка грубо виштовхує мене в реальність. Я злегка здригаюся, припиняю мити посуд, повертаю голову в його бік: високий 43-річний мужчина з хвостиком на потилиці сидить за обіднім столом та скролить маленьке колесико комп'ютерної мишки. На ноутбуці з'являються і зникають сірі фігурки 3D-моделей. Монітор підсвічує його обличчя якимось неживим світлом. Чоловік працює. Він завжди працює. Коли б я на нього не подивилася. Мабуть зручно мати таку роботу, в яку можна заховатися, як у мушлю і цікавитися життям своїх дітей з глибини свого будиночка. Я відчуваю, як десь всередині мене починає ворушити своїми щупальцями роздратування. Ось, це і є головна помилка — думати, що аутизм можна перемогти чи вилікувати. Пастка, в яку потрапляють всі батьки на початку. Та, що кривити душею, я теж періодично там, ходжу цими граблями кожен божий тиждень. Хоча давно вже прийняла і погодилась з цим жити, на відміну від свого чоловіка. Але що я казала про качелі? Це грьобане гамселення на американських гірках. Пройти повз них неможливо, вони гарні, новенькі, виблискують свіжою фарбою на сонці та обіцяють позбавити від поганого настрою. Ось, наприклад вчора, їдемо в машині, Дарій дивиться у вікно і раптом вигукує: «Дивися, поїзд»; я від несподіванки ледве не підстрибую, добре, що ми зупинилися на червоне, могло б бути і ДТП. Я не вірю своїм вухам: дитина вибралась зі шкаралупи власного світу і побачила інший світ, світ, в якому живу я і ще вісім мільярдів інших людей. Ось він цей момент: хоп, і ти вже на качельках. Вверх – вниз. В голові одна думка: він показав мені поїзд. Боже, може він… може, вийде з цього?
— Ти бачив поїзд? Поїзд? Так? Там був поїзд! Вау! – Верещу я на всю машину від радощі. Емоційно, як лише можу намагаюсь показати йому своє захоплення. «Який ти молодець! Так! Це поїзд! Такий великий! Правда?». Якийсь мудак починає сигналити за мною.
— Та йди в дупу, — говорю я собі під ніс, але нажимаю на педаль газу. Зелене світло — треба їхати. І я їду… на новеньких гірках, їду на гору, щаслива, окрилена ейфорією маленької перемоги, бо дитина побачила і показала поїзд. Їду, аби за декілька днів стрімголов помчати у самий низ. Або ще глибше, кудись туди, де не вистачає повітря і важко дихати, де давить на груди і починає боліти голова. Іноді там я починаю плакати, бо там на глибині не вистачає кольорів, все чорно-біле, а моє життя найтемнішого відтінку.
— Дарій, Дарій, Дарій, мама кличе. Ти чуєш? Дарій!, — він не чує, він дивиться в нікуди і сміється та катуляється по підлозі. Сміх швидко змінюється марудженням, а потім похникуванням. Він мене не чує. Він глибоко в своїй голові. «Ми не лежим на підлозі, Дарій!» — якщо дозволити, то буде біда. Не вийти на вулицю, ані зайти в магазин. Тому, я підходжу і піднімаю його. Він весь м’якенький, ніби зі сну. Важко втримати, він просто витікає з моїх рук. Певно незадоволений, бо починає калатати ногами. Тверда підошва червоних тапок з чорними очима спайдермена боляче зустрічається з моїми гомілками. Ненавиджу це. В мене кістляві ноги. Знову буду вся в синяках. Хочу обійняти його, та він виривається і втікає у спальню, «ні-ні, — кричить, — боюсь». І захлопує за собою двері. Я зітхаю і лишаюсь стомлено сидіти на дивані. Я внизу, в глибокій ямі, від швидкості чи від горя все всередині стискається, і здається там пустота. Нічого немає. Але щось болить — значить все ж таки щось лишилося.
— То, що там кажуть вихователі? — знову запитує чоловік. Він навіть обертає голову до мене і дивиться у вічі.
— Кажуть, що є прогрес, — брешу я і відвертаюся до вікна, до чужого життя та чужих дітей. А чоловік хай ще побуде тут, нагорі гірок, хай порадіє.
Ілюстрація: Мариан Барабанова
Comments