Сьогодні був звичайний день. Звичайний, доки не сказали, що ми їдемо на Бахмут.
Сука, блядський Бахмут. Чому ми? Чому не хтось інший? Заїбло. Та ще й коли? На день народження чоловіка! Курва.
Як тільки якась срака на передовій, так туди і пхають нашу бригаду. Сумщину відбили. На Балаклеї втримали. На Ізюмі теж вихватили піздюлєй, причому конкретних, але теж втримали лінію оборони. А тер Бахмут. Сраний Бахмут. Знову в саме пекло.
Стиснувши зуби від злості, я пішла збирати речі. Я ледь всунула все барахло в два рюкзаки. «Впихнула невпихуєме», як-то кажуть. Закинула все в машину.
Бляха… Забула про медичний рюкзак. А його, сука, треба ще доукомплектувати. А вже треба виїжджати, бо танки майже погрузилися на трали.
Я терпіти не можу, коли все через сраку! А в армії завжди так: все повинно бути готове на вчора.
Я з псіхами згребла рештки в кучу, йоб його мать, і закинула в машину. Артем теж закинув свої рюкзаки, посадив собаку і ми поїхали.
Артем, то як що що, мій чоловік. Щоб ви не забули. Бо чесно кажучи з цією грьобаною армією, я інколи сама забуваю, що в мене є чоловік.
Ми доїхали до танків і ще чекали близько години поки вони погрузяться на трали. Бляха, питається в задачнику: нахера я збиралася, наче в сраку вшпарений олень? А тепер сидимо, чекаємо, тупо сидимо! Ну це просто пиздець якийсь. Можна ж було нормально зібратись. Нєєєє… Треба всьо бігом, бігом, щоб потім стояти і чекати.
Ця година — це якась каторга… На вулиці спека, +37, кондьор в машині не працює. Потовідштовхуюча футболка прилипла до спини. Купа пилу та вихлопу від танків. Випита вже друга пляшка енергетику та тричі, в бронежилеті, збігано через поле метрів 700 до найближчих кущів. Романтика сука. Саме так я уявляла день народження мого чоловіка.
А все це — блядська армія. Як там сказано? «Солдат должен переносить все тяготы и лишения воинской службы». Як же я срать на то всьо хотіла. Мабуть просто вже заїблась за цих пів року.
Оооо…
Нарешті двинула колона. Ми почали волочитися за нею по колдойобинам, бо дорогою назвати це важко.
Єдине, що приносить задоволення, це те, що хоч трохи продуває вітерець. Моя футболка потроху починає відлипати від спини. Зараз мені здається, що це відчуття краще за секс.
Ми тягнемося і тягнемося в колоні. Швидкість не перевищує сорока кілометрів. І все б було нібито добре та нє… Якийсь дядя полковник вирішив, що він дуже важливий чувак, що його бусік міцніший за трал із танком, що йому треба швидше. Він вирішив не пропускати колону військової техніки та трохи почекати. Він вирішив піти на обгін. І тут вуаля — бусик в’їбенився в трал. Він вирішив.
Боже, скільки тоді було срачу. Тож сука цілий полковник! Як це його не пропустили? І всім шишкам похєр, що бусику затормозити простіше, ніж тралу з 42-ма тонами ваги, і це тільки вага танку. Але ж то полковник і він вирішив. І бляха тож треба було подумати. А «думать — больно», як казав один мій знайомий.
Більше всього добиває цей совковий довбоєбізм. Чим більше погони, тим правіший.. Я би всіх тих совкових генералів та полковників за шкірки повикидала би з армії. Та це все лірика. Короче, з горем пополам розійшлися з цим палканом і поїхали далі. Хоча поїхали, то гучно сказано, покотилися, ми — покотилися. Ми постійно котимося..
Ще близько двох годин плентання і ми на місці. Хоча не зовсім. Це лише ми на місці, де тимчасово будуть стояти танки. Ліс під Констахою. А нам з чоловіком ще пиздувати до Бахмуту. Бля… Бахмут. Я ще не доїхала до нього, а вже ненавиджу. Бахмут — це місто, яке я ненавиджу, хоч і була в ньому декілька разів проїздом. Бахмут — місто, в якому чекають на руській мір. Ненавиджу.
Ілюстрація: Мариан Барабанова
Comments