Сьогодні тридцяте жовтня. Чому тридцяте? Третє! Вдруге за сьогоднішній день обмовляюся.
Для когось це звичайний день. Понеділок. А у мого сина день народження. Йому тридцять. Я не вірю числам, я не можу їх прийняти.
Я добре пам’ятаю свою вагітність. Накатує шум у голові і я втрачаю свідомість. Це повторюється в транспорті, на вулиці – де завгодно. Дискомфорт, нудота, жах.
Свого сина я виношувала на п’ятому курсі інституту. Ми разом переживали державні іспити, захист дипломної роботи, працевлаштування.
Вагітну ніхто не хотів брати на роботу, але мусили. Мене довгий час футболили по селах Полтавщини. І коли, нарешті, взяли на роботу, я не встигла попрацювати і дня, пішла у декретну відпустку.
Народження сина було дуже важким. Шістнадцять годин нестерпного болю… І ось у мене на руках богатир. Принаймні так сказав лікар. 54 сантиметри, вага 3,850.
Мені здається, що наша перша зустріч із сином – переляк. Він дивився на мене змучену зі сплутаним волоссям. Я бачила туго закутану в пелюшки дитину з позначкою на лобі.
Я вдивлялась у синові очі і намагалась побачити щось рідне, щось бодай віддалено схоже на мене.
Наші стосунки складалися дивно. Син кричав днями і ночами. Виснажена, я готова була спати стоячи, сидячи, будь-як. Мені усе здавалося знущанням.
Я боялася вікових криз і хвороб. Я не могла розслабитися. У голові молотком відбивало: «Ти вчителька! Твоя дитина має бути взірцем!»
А син думав інакше. Він не хотів бути взірцем. Син хотів займатися спортом, бути в центрі уваги, користуватися авторитетом серед однолітків.
Мій син не завдавав мені клопоту. Я не мала з ним проблем. Навчався на відмінно, вступив до інституту, закінчив магістратуру. Усе, як хотіла мама.
Повернувшись з навчання, мій син сказав: «Ось твій диплом! Вибач, але я не хочу працювати за спеціальністю! Буду робити як я хочу!»
Мій син вийняв житло і почав жити самостійно.
Мені було боляче. У моїй голові не вкладалося, що син пішов від мене.
Я розумію, що дитину треба відпускати.
Коли я народила, мені віддали пуповину сина. Вона зберігається вдома. У народі кажуть: «Тут закопаний пуп!». Він закопаний у моєму серці.
Сьогодні сину тридцять. Мені прикро, що я писала сценарій його життя. Я не можу передати словами мої почуття до нього.
Я бажаю своїй дитині звільнитися від моїх тенетів.
Будь вільним!
Я не вірю в числа, але сьогодні весь час говорю і пишу ТРИДЦЯТЬ.
Ілюстрація: Мариан Барабанова
Kommentare