Поговоримо про секс: як описувати сексуальні сцени в літературі та рекламі

Скорикова Наталі

30 груд. 2024 р.Читати 46 хв

МК Наталі Скорикової

ЗМІСТ

І частина

Аналізуємо вдалі та не дуже сексуальні сцени зі світової літератури.
Те саме робимо на прикладах українських авторів/-ок.
Розбираємо письменницькі інструменти, що допомагають створювати хороші еротичні сцени.

ІІ частина

І отримуємо відповіді на такі питання:

Що доречно, а що ні в описах сексу?
Як обрати правильний tone of voice оповідача?
Як краще писати про секс: від І особи чи від ІІІ?
Як маніпулювати відчуттями та емоціями читачів/слухачів?
Як працювати з фізІологізмом: уникати чи додавати?

ІІІ частина

І на десерт проаналізуємо круті сексуальні сцени написані студентами «Письменницького методу» (бо не просто ж так вони оце навчаються)

І частин. Аналізуємо приклади зі світової літератури

«Вона підійшла і всім тілом притулилася до нього. Він просто стояв. Не торкався до неї. Лише тремтів. Почасти від холоду. Почасти від страху. Почасти від палкого жадання. Адже попри страх тіло було готове взяти ту приманку. Хотіло її. Хотіло тут і тепер. Від його мокрого тіла змокріла й вона. І обняла його.

Він спробував прислухатися до здорового глузду. Що може трапитися найгірше?

Я можу втратити все. Роботу. Сім'ю. Засоби для існування. Все.

Вона чула, як несамовито калатає у нього серце.

І тримала його в обіймах, аж воно вгамувалося. Хоч трохи.

А тоді розстібнула сорочку. Вони так і стояли. Впритул, торкаючись шкірою. Її бронзовий колір — супроти його темно-коричневого. Її м’якість — супроти його твердості. Її горіхові груди (під якими не трималася зубна щітка) — супроти його гладкого ебенового торса. Від нього пахло рікою. Оце він і є — той особливий параванський запах, про який з такою огидою відгукувалася Крихітка-кочамма. Амму висунула язик і покуштувала ріку з западини в нього під горлом. З мочки вуха. Потім притягнула до себе його голову і поцілувала в уста. Імлистим поцілунком. Поцілунком, який вимагає відповіді. І він відповів. Спочатку стримано. Далі — сміливіше. Поволі його руки опинилися в неї за спиною. Він погладив її. Дуже ніжно. Вона відчувала його долоні. Шорсткі. Мозолисті. Наждачний папір. Щоб не завдати їй болю, він рухав ними надзвичайно обережно. Вона бачила, якою м’якою йому здається. І відчувала через нього себе. Свою шкіру. Її тіло існувало тільки там, де його торкався він. Решта перетворилася на дим. Вона чула, що він увесь тремтить. Його руки лягли їй на сідниці (під якими міг триматися й цілий пучок зубних щіток) і притягнули її стегна до нього, щоб вона відчула, як сильно він її хоче.

Порухи цього танцю винайшла тілесна природа. Його тривалість окреслив страх. Саме страх диктував ритм, у якому їхні тіла відповідали одне одному. Так, ніби вони вже знали, що за кожну мить трепетної насолоди доведеться заплатити рівноцінною мірою болю. Ніби їм уже було відомо: що далі вони зайдуть тепер, то далі їх затягнуть потім. Тому й не поспішали. Мучили одне одного. Віддавалися одне одному поволі. І тільки робили гірше. Адже клали на кін дедалі більше. Адже таким чином лише розрівнювали зморшки, згладжували незграбність і поспіх кохання, для них незвичного, і доводили себе до крайнього збудження.

Позаду них пульсувала й диким шовком мерехтіла у темряві ріка. Плакав жовтий бамбук.

Ніч оперлася ліктями на воду і не зводила з них погляду.

Вони лягли під мангустиновим деревом, де зовсім недавно зусиллями Пересувної республіки було викорчувано стару сіру човнорослину з човноквітами і човноплодами. Тут була оса. Прапор. Здивований зачіс. Фонтанчик у «токійській любові».

Від човносвіту, який тоді квапливо розбігався хто куди, не зосталося й сліду.

Не було вже ні білих термітів, які йшли на роботу.

Ні білих сонечок, які йшли додому.

Ні білих жуків, які заривалися в ґрунт, подалі від світла.

Ні білих цвіркунів зі скрипочками з білого дерева.

Ні сумної білої музики.

Усе це зникло без сліду.

Залишилася тільки латка сухої голої землі, очищеної і готової для кохання. Так, наче Естаппен з Рахеллю самі все підготували. Ніби вони цього хотіли. Близнюки-посередники зі сну Амму.

Амму, вже оголена, схилилася над Велютою, припавши губами до його губ. Він розкинув її волосся навколо них, ніби шатро. Так робили її діти, коли їм кортіло відгородитися від зовнішнього світу. Вона сковзнула ним униз, знайомлячись з усім його тілом. Із шиєю. З сосками. З шоколадним животом. Випила останні краплі ріки з пупка. Притисла до повік жар його жаги. Скуштувала устами той солоний смак. Він сів і знову притягнув її до себе. Вона відчула, що його живіт під нею зробився твердий, ніби дошка. Відчула, як ковзає по його шкірі її волога. Він тим часом узяв губами один її сосок, а другу грудь легко обхопив мозолистою долонею. Оксамит у наждачному обладунку.

Вона ввела його у себе, і тієї миті у нього в очах промайнув подив — подив юності, подив молодості, зачудування щойно відкритою тайною; і тоді Амму усміхнулася йому згори так, ніби він був її дитям.

Коли він опинився у ній, тілесна природа взяла гору над страхом. Ціна життя злетіла до небачених висот, хоч згодом Крихітка-кочамма і сказала, що, на її думку, та ціна ще дуже невисока.

Невисока?

Двоє життів. Дитинство двох дітей.

І урок історії — майбутнім порушникам на науку.

Одні імлисті очі не відводили погляду від інших імлистих очей; осяйна жінка розкрилася перед осяйним чоловіком. Була широка і глибока, ніби ріка у повінь. Він поплив її водами. Вона відчувала, як він входить у неї дедалі глибше й глибше. Несамовито. Шалено. Благаючи пустити його далі. Ще далі. Зупинився лише перед межами тіла — свого і її. Коли ж збагнув, що далі вже не потрапить, коли сягнув її найглибших глибин — тоді з тремким, схожим на схлип зітханням потонув.

Вона лежала на ньому. Їхні тіла були слизькі від поту. Амму відчула, що він вийшов з неї. Його дихання вирівнялося, а очі прояснилися. Він погладив її по волоссю, відчуваючи, що той вузол, який у ньому ослаб, у ній ще тугий і тремтливий. М’яко перевернув її на спину. Мокрим шматком тканини зі своїх стегон обтер з неї піт і пісок. Потім схилився над нею, намагаючись не притиснути своєю вагою. У шкіру нижче ліктів уп’ялися дрібні камінці. Він цілував їй очі. Вуха. Груди. Живіт. Сім сріблястих розтяжок від близнюків. Пушок, який рівною лінією збігав від пупка вниз, до темного трикутника, і вказував, де його чекають найдужче. Ноги з внутрішнього боку, де шкіра найм’якша. Далі руки столяра трохи підняли їй стегна, і недоторканний язик торкнувся до її найпотаємніших надр. А тоді він припав до тієї чаші і довго-довго не міг нею насититися.

Вона танцювала для нього. На тій латці землі з обрисами човна. Вона жила.»

«Бог дрібниць» Арундаті Рой

«Коло тахти була тумбочка, а на ній — болванка у формі людської голови. Подібні є в перукарів, щоб натягати перуки. На Сабіниній підставці була не перука, а капелюх-котелок. Сабіна посміхнулася:

— Це капелюх мого дідуся.

Подібний котелок, чорний, твердий і круглий, Тереза бачила лише в кіно. Такий Чаплін носив. Вона посміхнулася, взяла його в руки й довго роздивлялась. А тоді сказала:

— Хочеш, я тебе в ньому сфотографую?

А за годину раптом спитала:

— А хочеш, я сфотографую тебе голою?

— Голою? — посміхнулась Сабіна.

— Так, — рішуче кивнула Тереза.

— Для цього ми обидві мусимо випити, — сказала Сабіна і відкоркувала пляшку вина.

Відчувши слабкість у тілі, Тереза стала мовчазна, тоді як Сабіна ходила кімнатою з келихом у руці й розповідала про дідуся, який був мером невеликого містечка; Сабіна не знала діда; єдине, що після нього лишилось, — оцей котелок та ще фотографія: на трибуні стоїть групка провінційних сановників, один із них — її дід; взагалі незрозуміло, що вони роблять на тій трибуні, можливо, була якась урочистість, можливо, відкривали пам'ятник іншому сановникові, що також носив котелок під час різних урочистостей.

Сабіна довго розповідала про все те, а коли допила третій келих, сказала: "Зачекай!" — і вийшла до ванної кімнати.

Повернулася в купальному халаті.

Тереза узяла апарат і піднесла його до ока. Сабіна розгорнула халат.

Апарат водночас правив Терезі й за механічне око, яким вона роздивлялась Томашеву коханку, і за вуаль, якою ховала своє обличчя.

Сабіні потрібен був певний час, поки вона зважилася зовсім скинути халат. Ситуація, в якій опинилася, була трохи складнішою, ніж вона собі уявляла. Попозувавши кілька хвилин, вона підійшла до Терези й сказала:

— Тепер я фотографуватиму тебе. Роздягнися.

Слово "роздягнися" Тереза багато разів чула від Томаша, і воно врізалося їй у пам'ять. Це був Томашів наказ, який тепер коханка адресувала дружині. Цією магічною фразою він поєднав їх обох. Це був спосіб, яким він раптово переводив безневинну розмову з жінкою на еротику: не пестливим дотиком руки, не лестощами, не проханнями, а наказом, висловленим зненацька, тихим голосом, а проте владно, причому навіть не доторкувався до жінки. Він і Терезі часто казав таким самим тоном "роздягнись!", і хоча казав це тихо, часом навіть пошепки, це був наказ, і її збуджувала власна покірливість. Тепер, коли Тереза почула те саме слово, її бажання підкоритися було, мабуть, іще більшим, бо послухатися когось чужого — особливе шаленство, а в цьому випадку шаленство було ще прекраснішим, бо наказував не чоловік, а жінка.

Сабіна взяла в неї апарат, і Тереза роздяглася. Вона стояла перед Сабіною гола і обеззброєна. У повному розумінні обеззброєна: хвилину тому вона не тільки затуляла апаратом обличчя, але й цілилася ним, немов зброєю, на Сабіну. Тепер була віддана Томашевій коханці на поталу. Ця чарівна покірливість п'янила її. Вона прагнула, аби хвилини, коли стоїть гола перед Сабіною, тривали вічно.

Думаю, й Сабіна перебувала під чарами незвичної ситуації: перед нею стояла дружина її коханця, на диво покірлива і сором'язлива. Двічі або тричі вона натиснула на спуск, а тоді, ніби злякавшись цієї зачарованості і прагнучи якнайшвидше розвіяти її, голосно розсміялася.

Тереза також засміялась; обидві квапливо вдяглися.»

«Нестерпна легкість буття» Мілан Кундера

«Томаш кілька разів телефонував Сабіні до Женеви. Малярці пощастило: виставку її картин було відкрито за тиждень до вторгнення росіян, тож швейцарські любителі мистецтва на хвилі симпатії до потоптаної країни викупили всі виставлені полотна.

— Завдяки росіянам я забагатіла, — сміялася Сабіна в трубку. Вона запросила Томаша до своєї нової майстерні, яка нібито не дуже відрізнялась од празької.

Він охоче відвідав би її, але не міг знайти жодного приводу, аби виправдати цю поїздку перед Терезою. Тому Сабіна сама приїхала в Цюріх. Оселилася в готелі. Томаш прийшов туди після роботи, зателефонував з бюро обслуговування й одразу ж піднявся до неї в номер. Відчинивши двері, вона стала перед ним на своїх струнких довгих ногах, напівроздягнена, лише в трусиках і ліфчику, прикривши голову якимось чорним капелюхом. Вона довго дивилась на нього. Томаш також стояв мовчки. Він був зворушений. Тоді рвучко зняв з її голови того капелюха й поклав на столик біля ліжка. Кохалися, так і не сказавши одне одному жодного слова.»

«Нестерпна легкість буття» Мілан Кундера

«Ми не були закохані одне в одного, ми просто віддавалися любові з відчуженою та критичною витонченістю, і потім погружалися в страшне мовчання, а піна з пива створювала твердий шар у склянках і ставала теплою, поки ми дивилися одне на одного й відчували: ось це й є момент. Зрештою, Мага вставала й блукала по кімнаті. Багато разів я бачив, як вона з захопленням розглядала своє тіло в дзеркалі, піднімаючи груди долонями, немов на сирійських статуетках, і повільним поглядом ніби гладила шкіру. І я не міг протистояти бажанню покликати її й відчути, як вона знову зі мною після того, як щойно протягом цілого миттєвості була так самотньою й закоханою, повіривши в вічність свого тіла».

«Гра в класики» Хуліо Кортасар

«І знову, як і раніше, вона розстебнула мою ширинку, дістала мій член і засунула його в рот. Єдиною відмінністю від попереднього було те, що вона не знімала свого одягу. Вона весь час носила сукню Куміко. Я спробував поворухнутися, але мені здавалося, що моє тіло пов'язане невидимими нитками. Я відчував, як стає великим і твердим усередині її рота.

Я бачив, як ворушилися її накладні вії та завиті кінчики волосся. Її браслети видавали сухий звук одне одного. Її мова була довга і м'яка і, здавалося, обвилася навколо мене. Тільки я збирався закінчити, як вона раптом відійшла і почала повільно роздягати мене. Вона зняла з мене піджак, краватку, штани, сорочку, спідню білизну і змусила лягти на ліжко. Проте свого власного одягу вона не зняла. Вона сіла на ліжко, взяла мою руку і засунула під сукню. На ній не було трусів. Моя рука відчула тепло її піхви. Було глибоко, тепло та дуже волого. Мої пальці мало не всмокталися всередину. …

Потім Крета Кано осідлала мене і своєю рукою проштовхнула мене всередину себе. Як тільки я проникнув усередину, вона почала повільно обертати стегнами. Коли вона рухалася, краї блідо-блакитної сукні пестили мій оголений живіт та стегна. З розкинутими навколо неї спідницями сукні Крета Кано їхала верхи на мені, схожа на м'який гігантський гриб, який мовчки висунув мордочку з опалого листя на землю і розкрився під крильми ночі. Її піхву було теплою і водночас холодною. Воно намагалося огорнути мене, залучити і водночас видавити. Моя ерекція стала більшою і сильнішою. Я відчував, що ось-ось вибухну. Це було дивне відчуття, що виходить за рамки простого сексуального задоволення. Відчувалося, ніби щось усередині неї, щось особливе всередині неї.»

«Хроніка заводного птаха» Харукі Муракамі

«Я схопив Лідію, і ми провалилися у найдовший поцілунок за весь цей час. Я притис її до краю раковини і почав тертися об неї хуєм. Вона відштовхнула мене, але я знову впіймав її на середині кухні.

Рука Лідії схопила мою і вштовхнула її за пояс джинсів у трусики. Кінцем пальця я намацав маківку її пізди. Та була вологою. Продовжуючи цілувати її, я пробирався пальцем глибше. Потім витяг руку, відірвався від неї, дістався до пінти і налив ще. Знову сів за кухонний столик, а Лідія обійшла його з іншого боку, теж сіла і подивилася на мене. Потім знову взялася за глину. Я повільно тягнув віскі.

– Слухай, – сказав я. – Я знаю, у чому твоя трагедія.

– Що?

– Я знаю, в чому твоя трагедія.

– Що ти маєш на увазі?

– Добре, – відповів я. – Забудь.

– Я хочу знати.

– Я не хочу ображати твоїх почуттів.

– Але я хочу знати, що ти мелеш.

– Добре, якщо ще наллєш, скажу.

– Добре. – Лідія взяла порожню склянку та налила половину віскі та половину води. Я знову випив.

– Ну? - Запитала вона.

– Черт, та ти сама знаєш.

– Що знаю?

– У тебе велика пизда.

– Що?!

– Це не рідкість. У тебе двоє дітей.

Лідія сиділа, мовчки колупаючи глину. Потім відклала інструмент. Відійшла в куток кухні поряд із чорним ходом. Я дивився, як вона нахиляється та стягує чоботи. Потім стягнула джинси та трусики. Пизда її була на місці, дивилася прямо на мене.

– Добре, покидьку, – сказала вона. - Зараз я тобі покажу, що ти помилився.

Я зняв черевики, штани та труси, став на коліна на лінолеум, а потім опустився на неї, весь виструнчився. Почав цілувати. Затвердів я швидко і відчув, як проникаю всередину.

Я почав поштовхи… один, два, три…

У передні двері постукали. Дитячий стукіт - крихітні кулачки, затяті, наполегливі. Лідія швидко зіштовхнула мене.

– Це Ліза! Вона не ходила сьогодні до школи! Вона була в... - Лідія схопилася і почала натягувати одяг. - Одягайся! – наказала вона.

Я одягнувся, як міг, швидко. Лідія підійшла до дверей – там стояла її п'ятирічна дочка.

– МАМА! МАМА! Я порізала пальчик!»

«Жінки» Чарльз Буковскі

«Моя еякуляція була жорстокою і неодноразовою. Знову і знову моя сперма виривалася з мене, наповнюючи її вагіну, роблячи простирадла липкими. Я нічого не міг зробити, щоб це зупинилося. Якщо так буде продовжуватися, переживав я, я стану повністю пустим. Юдзу міцно спала протягом усього акту, не видаючи ні звуку, навіть ніби не дихала. Її статеві органи, однак, стиснулися навколо моїх і не відпускали. Начебто в них була своя непохитна воля, націлена вицідити все з мого тіла – до останньої краплі».

«Вбивство командора» Харукі Муракамі

«Я глибоко всередині неї, трахаю її на раковині, її вузьке маленьке чорне плаття на підлозі, мої труси на моїх колінах, наші очі закриті, наші серця, і душі, і тіла єдині.

Кінчай в мене.

Сліпучий приголомшливий нездоланний вибух білого. О боже. Я кінчаю в неї, мій член пульсує, ми обидва стогнемо, очі, серця, душі, тіла єдині. Єдині. Білий. О боже. Кінчаю. Кінчаю. Кінчаю. Я закриваю очі, видихаю. Кінчаю. Я притуляюся до неї, обидва дихаємо важко, я все ще всередині неї, посміхаюся».

«Катерина» Джеймс Фрей

«Вона закриває свої груди купальником. Усе інше лишається чаруюче відкритим. Шкіра на її руках і плечах різних відтінків засмаги, немов водяні розводи у ванній. Її обличчя і вагіна змагаються за мою увагу, і я дивлюся вниз на більярдний трикутник, який являють собою мій пеніс і мої яєчки»

«Руйнівники» Крістофер Боллен

«Це як ніби фахівець із лускокрилих вліз на комаху з твердим панциром; Він розстібнув її блузку, оголивши груди - соски стирчали, як ніс чарівного нічного звірятка, що принюхується до ночі. Він стиснув його поміж губ і висмоктав сіль.»

«Її форма» Роуен Соммервіль

«Рука, що теребила її сосок, знайшла вимикач, і вона спалахнула. Дотик до живота пропалив її наскрізь. Він щедро торкався її наскрізь. Він щедро торкався її тіла, а мозок був завантажений гірко-солодкими відчуттями. Вона усвідомлювала, що на її тілі є місця, які помістити туди міг лише бог з почуттям гумору. Вона віддавалася теплим потокам і усвідомила, як він проник у неї. Вона відчувала, що Всесвіт був у ній. Десь посеред ночі вибухнула шалена ракета.»

«Вік магії» Бен Окрі

І частина. Аналізуємо приклади з української літератури

«Їй закрутилася голова, й вона не змогла більше говорити. На колінах обняв її стан руками і держав її сильно, мов у кліщах. Лице він страсно ховав у фалди її сукні й поволі та сильно тяг до землі. Вона втеряла свою волю... Легкий, непевний усміх заграв на її лиці, що біле, мов сніг, хилилося все нижче й нижче, і, піддаючись власті незвісної сили, вона зсунулася поволі, мов зломлена пальма, і майже безтямки на землю... Осліпляюче і немов упоєне побідою заблисло сонце на заході пишним золотом, й ніжно-ясні облаки навколо нього перемінилися в яркий червоний жар. Ось і все!»

Новела “Природа” Ольга Кобилянська

«Ми довго мовчки стоїмо так. Я посміхаюсь і потискую руку, а Клавдія Петрівна старається не дивитись на мене й викручує пальці з моєї долоні. Помалу на щоках з'являється рум'янець, очі кілька разів зиркають на мене не то допитливо, не то благаюче. Ні вона, ні я не кажемо ні слова. Потім я пробую повести її до канапи. Рішаю: як піде, я посаджу її, поцілую руку й зараз же піду. Більш мені нічого не треба. Але вона опинається й починає важко дихати, в той же час придивляючись до ширми і слухаючи. Підчас борні я близько торкаюсь лицем до її плеча. На мене гостро віє від її оголеної шиї. Через це я дужче пригортаю до себе ціле її тіло. Клавдія Петрівна глибоко, як людина, якій не вистачає повітря, зітхає, підводить до мене голову, й я бачу, що її погляд уже бездумний, тупий, щось слухаючий, чогось чекаючий. Руки слабнуть, тіло стає покірним, м’ягким, і треба вже піддержувати його за стан, щоб не впала. “Ну, треба йти, годі”, — думаю я, але замість того веду її до канапи...»

«Записки кирпатого Мефістофеля» Володимир Винниченко

«Iди сюди — але я взяла снодiйне — ну значить, на “ньому” й заснеш. Господи, який це був жах. Чи можна взагалi зрозумiти свiт людей, що мислять про власний статевий орган у третiй особi? Коли тобi кажуть, а той чоловiк лиш так i казав, — “Розкрий "її"”, ти одразу переносишся всiма змислами в гiнекологiчне крiсло, — бо це не “вона”, це ти розкриваєшся — або закриваєшся: як у цьому випадку — намертво. Та ти знаєш, скiльки в мене жiнок було! — i жодного разу не було такого, щоб — погано, просто погано! Авжеж, тобi не було, а — їм, чи ти коли питався? Я також не уявляла, що таке буває, — тiльки ж як погано, аби ти, голубе, знав!».

«Нi, хай би хто-небудь усе ж пояснив: якого чорта було родитися на свiт жiнкою (та ще й в Українi!) — iз цiєю блядською залежнiстю, закладеною в тiло, як бомба сповiльненої дiї, з несамостiйнiстю цiєю, з потребою перетоплюватись на вогку, хляпаву глину, втовчену в поверхню землi (знизу, завжди любила — знизу, розпластаною на спинi: тiльки так i позбувалась себе остаточно, зливаючись ритмом власних клiтин з промiнною пульсацiєю свiтових просторiв, — з тим чоловiком нi разу нiчого подiбного не було, в мить, коли вона, здавалось, от-от починала в’їжджати, вiн, не зупиняючись, прокидав її згори рiзко видихнутим: “Мда, тут треба роту солдат!” — це смiшило, але не бiльше: “Що це за заявки?” — ображалася вона: не на слова, на вiдстороненiсть тону, — “Глупа ти, це ж комплiмент! — тобi взагалi треба б з двома мужиками спробувати, знаєш, як би це тебе вставило!” — цiлком можливо, що й вставило б, недарма ж я любила пiд час кохання кусатися, впиватись вустами в палець або плече, затягуватись до запаморочення доглибним цiлунком, храмовою проституткою — от ким я мусила бути в попередньому життi, але в цьому — в цьому, серце, менi ох як не все одно, з ким я...»

«Польові дослідження з українського сексу» Оксана Забужко

«На шляху до своеi шафки в роздягальнi менi доводиться обiйти двох тiток пiд шiстдесят. Вони стоять абсолютно голi, щось дотирають рушниками i теревенять про буденнi проблеми. Одна товста й округла, з декiлькома здутими рятiвними колами на талii. Сiдницi ii нагадують вiд того двi квасолинки, хоч, насправдi, кожна з них втричi бiльша за мою. У мене ж, прошу зауважити, цiлком пристойний зад. Груди у неi масивнi й важкi, права звисае трохи бiльше за лiву, ореоли навколо соскiв гiгантськi та розпливчатi, а шкiра на тiлi ряба, втiм, вiд натягнутостi доволi пружна. Їi подруга геть протилежна, сухий стручок зi шкiрою у безлiч дрiбних зморшок, як у слона. Коротка стрижка, хлопчакувата фiгура, одразу бачу ii найвищi результати при здачi нормативiв ГТО. Тепер ГТО у iхньому виконаннi – це ЄДСВ, КВЕД, вiдшкодування ПДВ та iншi абревiатури, якими цi двi жiночки щедро сиплять мiж обговореннями зготованого сьогоднi о шостiй ранку для сiм’i. Зрештою, може й справдi у такому вiцi хочеться менше спати. Вони такi рiзнi i такi однаковi, непоголенiстю своiх лобкiв i втратою життедайноi iскри в очах. Повз них проскакуе молода газель.

З тих, що викликають бажання ущипнути, але навiть не з еротичним натяком (принаймнi не в першу чергу), а щоб повiрити, що перед тобою не мiраж i не картинка з журналу, конвертована хитрим менеджментом спортклубу в 3D i оснащена функцiею кодування вiдвiдувачiв нечутним ультразвуковим месиджем: «Ходiть до нас i будете такi!». Тiло ii вкрите рiвнесенькою оливковою засмагою, очевидно солярiйною, але не гидкою; досконало проепiльоване, в тому числi на руках. Епiляцiя рук – то для мене щось таке уже перфекцiонiстське, що я навiть не знаю, як на це реагувати. Тонесенька iдеальна смужка волосся на лобку, не здивуюся, якщо штучно приклееного або ж, як мiнiмум, пiдфарбованого, довершуе ii образ. Вона швидко загортаеться в рушник i йде сушити волосся, ii груди розгледiти я не встигаю. І ловлю себе на тому, що шкодую про це. Але вона невдовзi повертаеться й обтирае своi делiкатнi перса рушником так, що вони ще якийсь час погойдуються, як два м’ячi, наповненi чимось пружним i теплим. Але навiть якщо це тiльки силiкон – менi плювати, вигляд у нього природний i запаморочливий. І соски стирчать, як кнопки на старому дверному дзвiнку. Вона уся намащуеться кремами, рiзними для рiзних частин тiла, ретельно накладае макiяж i одягаеться у розвiшанi на плiчках блузку i спiдницю – очевидно, речi вона прасуе щодня. Вiдсутнiсть багна на помiрних пiдборах замшевих чобiткiв лише пiдтверджуе мою теорiю про вiртуальнiсть цiеi iстоти, та якщо вона все ж таки справжня, делiкатна норкова шубка огортае ii теплом i явно полегшуе доживання до весни.»

«За спиною» Гаська Шиян

«Отож вона вирішила закріпити мене за своїм ліжком. Мріяла про те, щоб я взагалі ніколи з нього не вставав. Натомість купувала мені одяг, їдло і всяке таке, навіть сигарети "Кент", бо радянських я не хотів. Цілими днями я з кутка в куток крокував по її квартирі і думав тільки про неї. Вона справді дивним чином украла в мене серце. Найменше мене пригнічувало те, що була вона на десять років старшою. Уночі, коли ми доглибно пізнавали й вимацували одне одного, ніякої вікової різниці не відчувалося. До того ж приблизно у той самий час я водив до майстерні свого приятеля художника одну десятикласницю, Віку, котра, в свою чергу, була на десять років молодша від мене, себто природа сама встановила в усьому рівновагу і мудрий баланс. Особисто я дуже тішився з того приводу, що віковий діапазон моїх коханих дорівнює цілому поколінню.

Цю десятикласницю я кохав за те, що вона вміла слухати. Віршів моїх не любила й не розуміла, але вдавала, ніби шаліє від них. Сама ж тільки мріяла, аби швидше впасти на тапчан і повертітися. Тоді я почав вибирати навмисно довгі й ускладнені речі, щоб вона довше показилася Коли забракло моїх власних, бо я ж не фабрика метафор, почав непомітно (вона все одно не розумілася) підсовувати їй вірші своїх друзів. Вона аж здригалася, коли я, екстатично закотивши очі й фіксуючи інтонаційно всі без винятку розділові знаки, починав їй читати яку-небудь верліброву поему рядків так на вісімсот. Одного разу в неї почалась істєрика під "Осінні пси Карпат ". Іншого разу вона кінчила під "Футбол на монастирському подвір’і". Я був страшенно задоволений.

Якось вона влаштувала мені сценку, по-дитячому наївну і потворну, заявила, що через мене зненавиділа поезію на все життя. Але солодкою оргастичною ненавистью. Виявляється, вона страшенно мріяла по закінченні десятою класу вийти за мене заміж Я на це сказав своє "зась", хоч дуже любив її, й остаточно зосередився на жінці, назвімо її пані М, котра підібрала мене під витверезником «Але якось пізно увечері, коли наша розмова про значення харизми і набутої досвідом праведності, здається, вже не могла мати ніякого продовження, вона сама вимкнула в моїй кімнаті світло і запалила вогник над недогарком свічки. "Розумієш, сама по собі наявність на тілі стигми може справді свідчити про Благодать, але й може знаменувати якийсь початок випробувань", — шепотів я, задихаючись, і насилу стягаючи дитячий ліфчик з її майже неіснуючих грудей. "Дурний", — відповіла вона, і мені було вже не до того, аби з’ясовувати, чому саме я дурний: чи така дурна висловлена мною думка, чи думка, хоч і правильна, але висловлена невчасно…

Вона виявилась досить винахідливою і стрімкою в коханні. Це була Жанна д’Арк! Або свята Тереса! Чогось подібного я не міг навіть уявити собі, тож над ранок навіть засумнівався, чи справді так уже мені вдалося виграти той двобій з молоденькими польськими священиками, її проводирями й наставниками.»

«На підлозі лежить великий пухнастий рушник, принесений нею. Рівень води під тобою невблаганно падає, і ніщо тут уже не зарадить…

Але ти стоїш у ванні, а Галя вже знову поруч, вона навпроти і вона розгортає тебе, вона вигортає тебе з рушника, і нахиляється вперед, і притискає тебе спиною до кахлів стіни, і так зафіксовує, і сама руками впирається в кахлі, але ти трохи сповзаєш, уже майже готовий, і вона починає щось шукати вустами, і таки знаходить, аж ти заплющуєш очі. І стільки в усьому цьому пристрасті, але й ніжності, твердості, але й туги, і чуєш себе, як почувають, певно, ґвалтовані, зосереджуєшся тільки на відчуттях, на музиці, що завмирає в кімнаті, але якась усмішка блукає по тобі, і ти хочеш тільки любити, любити, любити, й хочеться заспівати осанну її вустам, бо вона вся — це вуста, це язик, це нагадує випробу поздовжньої флейти, ти прибуваєш, паче фонтан, і це триває майже вічність, бо каравели встигають повернутися, і з тебе вилітає голос, але й не тільки, ти переповнений, — І ти вибухаєш, бо, як і будь-яка інша вічність, так і ця — має свій кінець… Вона загортає тебе в рушник і мовчки виходить.»

«Московіада» Юрій Андрухович

«Я лягаю на ліжко поруч і намагаюсь втримати обертання голови — вино подіяло на мене несподівано сильно.

Я не витримав і притис її до себе, став цілувати, жадібно кусаючи її губи, мнучи знавісніло її груди і впиваючись у неї пальцями так, наче вона — не людина, а солодкий м’якуш булки.

Спросоння я став рвати її пальцями, як роздирають іще гарячу хлібину, і Смирна скрикнула, але не відсахнулася, а тільки сильніше притислася до мене, так, щоб я відчув, якою гарячою і мокрою є її первісна грязь, древня трясовина, з котрої виходить все живе, я зарився обличчям у цю трясовину, жадібно п’ючи її соки, і ті мені здалися кращими за будь-які ліки — вони одразу загоїли всі мої рани.

Волосся падає тобі на обличчя сплутано, страшно, наче це павутина, або чорні нитки водоростей із каналу, так що цілувати тебе в губи немає змоги, тебе прикриває ця водоросляна вуаль, тому я опускаюся в своїх мандрах нижче, відкушуючи невеликі шматочки з твоїх грудей, зі складок шкіри на животі, я вже гарячий, як залишений на вогні японський теппан, тільки бери й кидай на мене м’ясо, і нехай воно карамелізується. Ти — схожа на олію. Коли тебе нагріти, ти розливаєшся у мене під руками, розтікаєшся під пальцями, змочуючи мене по лікоть жирною змазкою, так, наче я повинен приготувати зараз в тобі цілого кабана.

Я — кабан у пошуку трюфелів. Розриваю рилом твоє коріння, рохкаючи від задоволення, ідучи на запах.

Ти — жарівня, біля якої нестерпно лежати нерухомо. Тебе хочеться замучити, як мучать на повільному вогні шматки свинини. Ти вся тхнеш цибулею, що нею, грубими шматками, посипають червоне м’ясо. Ти вся мокра від соку — соку м’яса і соку цибулі. Тебе треба натирати сіллю, поки твоя шкіра не стане червоною. Я кусаю тебе все сильніше, а ти шипиш, але не відпускаєш, а лише притискаєшся міцніше.

Тебе хочеться проштрикнути. Пробити, як пробивають багром тушу тюленя. Я б’ю твою тушу, безсило розкинуту на цій прямокутній крижині готельного ліжка…, байдуже, що ти стогнеш з кожним ударом так, наче тобі видирають серце, а коли мені здається, що зараз я просто зламаю в тобі цю тупу палку, якою я хочу забити тебе до півсмерті, я виймаю багор і ти смокчеш його, масного від крові й тюленячого жиру...

..Тоді я падаю біля тебе, здригаючись у конвульсіях, весь у шерсті й крові, розтерзаний, з простріленою головою, покусаний скаженими собаками, загризений дикими псами насмерть».

«Спустошення» Любко Дереш

«Тася хитнулася. Зойкнула і ляпнулася на підлогу посеред вітальні.

Твою дивізію! Перегуда віджбурнув пакетик з обручкою, рвучко скинув штани разом із трусами, і не згадав, що в кишені штанів лежать нові смугасті труси, вигадливо складені, наче урочисто готуються до вжитку. Хіба до трусів? Упав на коліна поряд із Тасею, і перш ніж без прелюдій оперативно роздягти жінку та оволодіти нею, тільки одне встиг прохрипіти:

- Тасю... Як щось не так, ти не мовчи.

...Підлога — за постіль: до такого блиску вичистили її власними тілами — раділа й сяяла. Вікна — броня: рекламу можна знімати про такі вікна. Подвійний склопакет, абсолютна звукоізоляція, і то таки правда: вже як Тася стогнала під Перегудою, а знадвору того ніхто не почув. І хоч Павло впорався швидше, ніж сподівався, та не відкинувся на спину, як зазвичай, не закурив, аби насолодитися розслабленням, яке завжди відчував після сексу, — притулився до розпеченої Тасі: набратися від неї сили, відчути здатність підкорити жінку ще раз. Ще!»

«Ініціація» Люко Дашвар

«Моє тіло швидко звикло до гарячої води, але Христина опустила руку поза ванну, підхопила глечик і хлюпнула ще окропу, який вмить обволік мене ще більшим теплом. Вона усміхнулася до мене, а її нога проникла поміж мої ноги й притулилася до розкішниці та стала перебирати пальчиками. Ну, що ж, якщо має відбутися така забава, я готова. Я випростала свою ногу й теж торкнулася її розкішниці, але не намацала там волосся, а лише чисте виголене тіло. Помітивши моє здивування, вона підвелася на ліктях так, щоб випірнути з води й задемонструвати всю свою поголену до блиску красу та вручила мені витесаний зі слонової кості прутень. Відтак підсунулася ще ближче, а її лоно опинилося в мене біля грудей, я провела по ньому пальцями, погладила, але здогадалася, що вона чекає не цього, і, не надто вагаючись, припала до нього вустами, водночас пестячи її тим кістяним прутнем.»

«Сестри Крові» Юрій Винничук

«Щойно тут вона задихано повернулась до нього обличчям, і він поспішно, майже грубо вдавив її в необтесаний дерев’яний зруб, не встигши навіть зрадіти з її зустрічної готовности, – то було так, наче вона чекала на нього віддавна, ввесь свій вік, і наперед прибрала вигідних для нього кшталтів, щоб умить облягти його як рукавичка, жадібно й ненатло вхлипнути його в себе, мов усіма отворами й порами нараз, у пульсуючу вогненну ущелину, так що він і нестямивсь, як опинився всередині, іно захарчав, тлумлячи стогін, – і вже було по всьому…»

«Музей покинутих секретів» Оксана Забужко

«У кілька прийомів роздягнувши дівчину (вона, до речі, мені у цьому дуже делікатно й ніжно допомагала), я нарешті дістався до того пункту наміченої програми, який називався "стимуляція ерогенних зон". Висолопивши язика, зашерхлим від зневоднення м'язом я облизував її тугі дівочі груди й паралельно десь щось намагався стимулювати у зоні паху, з жахом констатуючи абсолютну відсутність будь-яких тектонічних зрушень у зоні мого зів'ялого тюльпана. Але раптом сталося маленьке диво. Її делікатні зойки й волога, яку я раптом відчув на своїй долоні, викликали й у мені приплив теплої хвилі. Тюльпан ворухнувся і почав оживати».

"Карантин. Непристойні автобіографічні оповідки, написані під час карантинної самоізоляції в українському селі Плесецьке під Києвом…"Антін Мухарський

«Я дер її, як останню сучку. В якийсь момент я усвідомив, що це моя помста усій українській політиці. Оскільки українські політики роками мали нас усіх у дупі, то тепер я мав у дупу її, українську політику. Я вставляв їй за незаконну приватизацію, бив по сраці за вбивство Чорновола, тягнув за волосся за Стіл національної єдності і поразку Помаранчевої революції, … за злочинний режим Януковича й політичні репресії, і кінчив у неї, навіть не спробувавши вийти, за всі сфальсифіковані вибори і змарновані надії нашого народу! Ось що я думаю про їхню політику».

«МУР» Андрій Любка

Письменницькі інструменти, що допомагають створювати хороші еротичні сцени:

Пиши, як говориш
Рядок трансформації
Картинка-момент
Сюрреалізм
Рефрен
Потік свідомості/внутрішній монолог
ІІІ особа близька, ІІІ особа всезнаюча
Зуби та Рот

1. Пиши, як говориш: оповідь від І особи в розмовному синтаксисі. Вживання розмовних слів, сленгу тощо. Написане речення не відрізняється від сказаного. Порядок слів, павзи, темп і ритм голосу героя (оповідача/-ки). Дає читачу відчуття правдоподібності та чесності сцени. Текст в розмовному синтаксисі легко читається. Про такі ми кажемо «ковтнув», «не відчувається, що читаєш» тощо

Наприклад:

І він поцілував мене. Він мене цілує. Так ніжно та водночас пристрасно. Ідеальний поцілунок. Сухий, але гарячий. Кінчиком свого язика він торкається мого. Його подих пахне кавою, сигаретами та полуницею. Не знала, що мені подобається таке поєднання. Його руки на моїй спині. Одна рухається вниз до сідниць, інша підіймає блузу та торкається шкіри. Я відчуваю мурахи. Я сильніше притискаю його до себе, обіймаю за талію. Я відчуваю, наскільки сильно він збуджений. Його член такий твердий і такий… впевнений. Це збуджує ще більше. I`ve got you under my skin, наспівує він. Я посміхаюся, цілую його шию. Як же добре, що я порушила своє правило «не цілуватися на першому побаченні». Правило «секс лише після третього побачення» я, схоже, теж порушу.

2. Рядок трансформації: використання глибокого голосу, що 1) викликає фізичну реакцію у читачів; б) дає психологічну глибину сцені/героям; 3) створює тональну динаміку на рівні голосу оповідача/-ки. Рядок трансформації складається із ядра та частини «що». Аби створити горизонтальне занурення і йти в глибокий голос, потрібно до частини з ядром ставити питання «Яка історія мого життя?» або «Яка правда про мене». Рядок трансформації можна робити як від І особи, так і від ІІІ.

Наприклад:

Я відчуваю.

Я — жива.

Я багато разів помирала. Я занадто довго все контролювала.

Я мала бути сильною.

Я хотіла захистити себе.

Я нікому не належала.

Я була в небезпеці.

І тепер я в його руках.

Я — його скарб.

Я сильніше притискаю його до себе, обіймаю за талію. Я відчуваю, наскільки сильно він збуджений. Його член такий твердий і такий… впевнений. Це збуджує ще більше. I`ve got you under my skin, шепоче він.

3. Картинка-момент: кінематографічний інструмент, що має структуру та який допомагає:

– не розказувати, а показувати;

– знімати кіно в голові читача;

– реальний час перетворювати на психологічний;

– маніпулювати емоціями читачів;

– створювати напругу.

Аби створити картинку-момент, потрібно взяти 2 букенда (рядок діалогу/миттєвої дії) та між ними помістити статику з 7 елементами: сет, сет-дресінг, пропс, настрій, персонаж, костюм, коментар.

Чим більше слів між букендами, чим довший стоп-кадр, тим сильніша напруга.

Наприклад:

І він поцілував мене. Він мене цілує. Так ніжно та водночас пристрасно. Ідеальний поцілунок. Сухий, але гарячий. Кінчиком свого язика він торкнувся мого. Його подих пахне кавою, сигаретами та полуницею. Не знала, що мені подобається таке поєднання. Його руки на моїй спині. Одна рухається вниз до сідниць, інша підіймає блузу та торкається шкіри.

— В тебе така шовковиста шкіра, — шепоче він. — Я не знав, що шкіра може бути такою… і ти так пахнеш, Господи, як же ти пахнеш.

Я заплющила очі. Я більше не стою на вулиці перед своїм будинком. Я більше не бачу чорнильного зоряного неба над нами. Я не бачу хвойних дерев, я не бачу пісочної кам’яної стіни дому. Я не дивлюся на білу пелюстку, що заплуталася в його волоссі. Я лише відчуваю, як він притискає мене до машини, як його гарячі губи торкаються моїх і аромат, такий знайомий, такий мій аромат «Чорна Орхідея» Том Форд. Моя біла льняна блуза, моя біла льняна спідниця, мій чорний мереживний бюстгальтер, мої білі тоненькі трусики — все зайве, все хочеться скинути та бути оголеною, лишити лише туфлі. Підбори сім сантиметрів, вони роблять мої ніжки стрункішими, а мої сідниці розміру XS круглішими. Я відчуваю мурахи. Хочу бути оголеною, хочу бути білою пелюсткою в його долонях. Я сильніше притиснула його до себе, обійняла за талію.

4. Сюрреалізм: речення, що передають звичайні події незвичним способом, грань між реальністю та сном, надання нових значень звичним висловлюванням тощо. Тут важливим є образ і метафоричність. Приклад речень інструментом сюрреалізм, до яких ми звикли: я зараз лопну; в мене метелики в животі; в мене тріщіть голова; він знову вийшов із себе; вона увійшла в роль і забула де вихід тощо.

Наприклад:

І він поцілував мене. Він мене цілує. Я відчуваю, як тану та розтікаюся по його долонях, його губах. Я — молочний шоколад. Ніжна та солодка. Він любить солодке. Він кладе шматочок шоколаду на свої губи, гарячі губи. Він злизує тонкий шар молочного шоколаду.

— Ммм…, — муркоче він, — як смачно.

Він ковтає мене.

Тепер я всередині його тіла, я потрапляю у його кров, я біжу по його венах.

— I`ve got you under my skin, — наспівує він.

Білий льон змішується з оливковою шкірою, чорнильним небом і гарячим молочним шоколадом. Шоколад на його губах, на його підборідді, шиї, на його грудях, що вкриті шаром темного волосся. У чоловіка має бути волосся на руках, ногах і грудях. Гарячий молочний шоколад вкриває живіт, розтікається по члену, стегнам.

Він втирає шоколад у свою шкіру.

— I`ve got you under my skin, — шепоче він, — I`ve got you under my skin.

5. Рефрен (повтор): закон рефрену простий — слово/словосполучення/речення має повторюватися мінімум три рази. Можна більше, але не менше. Рефрен — найстаріший письменницький інструмент. Він 1) створює ефект хвилі, серцебиття в тексті; 2) запам’ятовується, як головна ідея/метафора/значення/образ у тексті.

Наприклад:

І він поцілував мене. Він мене цілує. Так ніжно та водночас пристрасно. Він мене цілує. Ідеальний поцілунок. Сухий, але гарячий. Кінчиком свого язика він торкається мого. Його подих пахне кавою, сигаретами та полуницею. Не знала, що мені подобається таке поєднання. Він мене цілує. Його руки на моїй спині. Одна рухається вниз до сідниць, інша підіймає блузу та торкається шкіри. Я сильніше притискаю його до себе, обіймаю його за талію. Він мене цілує. Я відчуваю, наскільки сильно він збуджений. Його член такий твердий і такий… впевнений. Це збуджує ще більше. Він мене цілує. Я більше не стою на вулиці перед своїм будинком. Я більше не бачу чорнильного зоряного неба над нами. Я не бачу хвойних дерев, я не бачу пісочної кам’яної стіни дому. Я не дивлюся на білу пелюстку, що заплуталася в його волоссі. Він мене цілує. Він притискає мене до машини, його гарячі губи торкаються моїх і аромат, такий знайомий, такий мій аромат «Чорна Орхідея» Том Форд. Він мене цілує. Моя біла льняна блуза, моя біла льняна спідниця, мій чорний мереживний бюстгальтер, мої білі тоненькі трусики — все зайве, все хочеться скинути та бути оголеною, лишити лише туфлі. Він мене цілує. Я відчуваю мурахи. Хочу бути оголеною, хочу бути білою пелюсткою в його долонях поки він мене цілує.

6. Потік свідомості/внутрішній монолог: це речення від І особи. Потік свідомості — це фрагментарність, ефект хаосу, нелінійні стрибки оповіді. Внутрішній монолог — це роздуми, логічна будова речень і оповіді, розмова з собою. Ці інструменти занурюють читача в середину героїв, опис подій зовнішнього світу відбувається крізь призму внутрішнього стану, відчуттів героїв.

Наприклад:

Ідеальний поцілунок. Так ніжно та водночас пристрасно. Молочний шоколад розтікається по його долонях, його губах. Ковток. Солодко. I`ve got you under my skin, — наспівує він. Кінчиком свого язика він торкається мого. Пахне кавою, сигаретами та полуницею. Не знала, що мені подобається таке поєднання. Він не курить. Я не курю. Чому так солодко пахне тютюном? «Чорна Орхідея» Том Форд. Бум! Я не бачу пісочної кам’яної стіни дому. Все зайве. Я хочу бути оголеною. «Господи, як же ти пахнеш». Подушечки пальців на шовковистій шкірі. Біла пелюстка в його волоссі, біла пелюстка в його долонях, молочний шоколад. Я хочу аби він завжди ось так мене цілував. Як же добре, що я вдягнула цю чорну білизну La Perla. Як же добре, що я порушила своє правило «не цілуватися на першому побаченні». Правило «секс лише після третього побачення», я теж порушу. Він мене цілує. Я тану. Я розчиняюся в теплі літньої ночі. Бум! Бум! Бум!

7. ІІІ особа близька, ІІІ особа всезнаюча: це типова оповідь від ІІІ особи. Всезнаюча ІІІ особа має маркери він сказав, він подумав, він захотів тощо. Вона розказує нам про героїв і все про них знає.

ІІІ особа близька дає відчуття потрапляння в голову героя, аби її досягти використовуємо 2 способи:

Прибираємо маркери;
Ведемо оповідь від ІІІ особи, але суб’єктивно, тобто ця особа не може знати хто що думає та відчуває, вона може лише здогадуватися.

Цікавим є перемикання з І особи на ІІІ. Якщо все оповідання ведеться від І особи, то ІІІ особа може дати відчуття інакшості у світосприйнятті героя конкретної сцени.

Наприклад:

І він поцілував її. Він її цілує. Ніжно та водночас пристрасно. Ідеальний поцілунок, подумала вона. Сухий, але гарячий. Кінчиком свого язика він торкнувся її. Його подих пахне кавою, сигаретами та полуницею. Вона не знала, що їй може подобатися таке поєднання. Він не курить, я не курю, звідки цей солодкий аромат тютюну, думає вона.

Його руки на її спині. Одна рухається вниз до сідниць, інша підіймає блузу та торкається шкіри.

Вона заплющила очі. Вона більше не стоїть на вулиці перед її будинком. Вона більше не бачить чорнильного зоряного неба над ними. Вона не бачить хвойних дерев, не бачить пісочної кам’яної стіни дому. Вона не дивиться на білу пелюстку, що заплуталася в його волоссі. Вона лише відчуває, як він притискає її до машини, як його гарячі губи торкаються її губ і аромат, знайомий їй аромат «Чорна Орхідея» Том Форд. Біла льняна блуза, біла льняна спідниця, чорний мереживний бюстгальтер, білі тоненькі трусики — все зайве, все хочеться скинути та бути оголеною, лишити лише туфлі. Підбори сім сантиметрів роблять її ніжки стрункішими, а сідниці розміру XS круглішими. Її шкірою біжать мурахи. Вона хоче бути оголеною, хоче бути білою пелюсткою в його долонях. Вона сильніше притиснула його до себе. Як же добре, що я порушила своє правило «не цілуватися на першому побаченні». Правило «секс лише після третього побачення», я теж порушу, подумала вона.

8. Зуби та Рот: інструмент, яким багато користувався Шекспір. «Зуби та Рот» створюють фізичну напругу. Суть полягає в тому, аби використовувати слова з твердими приголосними звуками. Їх у нашій мові 22: [б] [в] [г] [ґ] [д] [ж] [з] [дж] [дз] [к] [л] [м] [н] [п] [р] [с] [т] [ф] [х] [ц] [ч] [ш]. До того ж, в залежності від ступеню інтенсивності (можна зробити мінімальні, середні та максимальні «Зуби та Рот»), ваш текст буде менш, або більш метафоричним.

Наприклад:

Його губи торкаються моїх губ. Руки стискають зап’ястки. Подих солодкий. Ніжність проникає під шкіру, змішується із кров’ю, тече по тілу. Рухи різкі та сильні. Він притискає її до твердого корпусу машини. Вона тане, як молочний шоколад. Шшшшшшш, шепоче він. Шшшшшш, шепоче вітер. Шшшшшш, шепочуть хвойні дерева навколо. Зоряне чорнильне небо на ними. Стежить. Дивиться. Свідок. Я вдихаю «Чорну орхідею», нею вкрита його шкіра. Він кусає мою шию. Хочу бути оголеною. Скидаю білу льняну блузу, білу льняну спідницю, чорний з тонким мереживом La Perla бюстгальтер, білі трусики. Стою на високих підборах. Він стискає мої голі сідниці. Пальці впиваються, лишають сліди. «Господи, як же ти пахнеш». Кава, сигарети, полуниця, солодкий аромат тютюну. Зникла вулиця перед її будинком. Зникла пісочна кам’яна стіна. Біла пелюстка заплуталася в його волоссі. Я заплющую очі. Я шепочу: «Так. Так. Так.». I`ve got you under my skin, наспівує він.

ІІ частина. Відповіді на основні питання і пояснення ЯК описувати еротичні сцени

Що доречно, а що ні в описах сексу?

Як ви помітили з прикладів і аналізу, недоречними є:

– недолугі порівняння і метафори;

– гіперболізація процесу та тіла;

– затерті кліше;

– розбіжність мови сексу з характерами персонажів, голосом оповідача/-ки.

Між писати якось дивакувато, та просто, обирайте простоту.

І будьте обережні з використанням порівнянь із тваринним світом та їжі.

Що є доречним:

– естетичні та оригінальні метафори та порівняння;

– внутрішній стан героїв і думки;

– опис сетінгу, настрою (настрій: 5 відчуттів);

– простота речень, розмовний синтаксис;

– використання мови/голосів героїв сцени;

– додавання/згадування пісень, кіно;

– порівняння зі стихіями.

П.С: якщо ви працюєте зі сценами де секс є частиною насилля, тоді варто розуміти, якої мети ви прагните досягнути. Писати огидні речі для епатажу? Діло ваше, але я, як редакторка, такий рукопис не візьму. Хайпувати на темі насилля? Занурити читачів у бруд із принципу just because I can? Знову, діло ваше. Але. Письменник, як і будь-яка інша публічна особа, митець, що створює продукт, несе соціальну та етичну відповідальність. Тому перед тим, як писати щось супер огидне, важке, травматичне тощо, поставте собі просте запитання: Для чого ви це робите? Хороша література робить людей трішки кращими, тому я за те, аби сама така література дедалі більше з’являлася в Україні, адже сміття й так вистачає.

Як обрати правильний tone of voice оповідача?

Якщо оповідь ведеться від І особи (від Я героя/героїні), сексуальна сцена має бути описана враховуючи мовні особливості цього героя/особливості. Запитайте себе, чи використав би це слово ваш герой? Чи сказала б саме так ваша героїня? Як вона/він називає статеві органи? Чого соромиться, а про що говорить відверто? Якщо основний прийом голосу оповідача/-ки «пиши, як говориш», то і сцена має бути описана цим інструментом. Для підкреслення особливості моменту, глибини переживань персонажів, можна використати інші інструменти, але вони мають працювати на правдоподібність, а не бути штучними, грубими чи брутальними.

Інша справа, коли вам потрібно підкреслити, що герой/героїня, приховували своє бажання, своє єство, тоді зміна тону на протилежний доречна. Наприклад, ваш герой знайомиться з милою викладачкою літератури, що постійно цитує Шекспіра та інших класиків, і вона вся така сором’язлива та прикидається, що сексу не хоче. Аж раптом вони напиваються і вона шепоче йому: «А тепер виїби мене» і ми розуміємо, що це цитати «Вчителя», і що насправді, не така вона вже й сором’язлива.

Якщо оповідь ведеться від ІІІ особи, тут ми слідуємо голосу оповідача. Знову ж таки, не може оповідач, що підбирає чемні вирази протягом всієї історії, раптом заговорити голосом Буковскі та навпаки, якщо весь текст до цього був брутальним, не буде доречним і правдоподібним поява голосу Вальтера Скотта в стилі «Айвенго».

Як краще писати про секс: від І особи чи від ІІІ?

Це питання можна звести до загального, як взагалі краще писати: від І особи чи від ІІІ.

Відповідь лежить у розумінні цих двох письменницьких інструментів. Жоден із них не кращий і не гірший, вони — різні.

Кожен має свої переваги та недоліки. Головна відмінність між І особою і ІІІ — дистанція між оповідачем і читачем/слухачем.

І особа має мінімальну дистанцію, вона краще працює на правдоподібність, адже дає нам відчуття підглядання і підслуховування. Вона створює ефект чесності. Саме тому всі ненадійні оповідачі реалізовані І особою. Нам подобаються тексти, яким ми віримо. Нам подобаються герої, що змушують нас їм вірити. А для того, аби ми вірили, має бути правдоподібність, відвертість. І навіть коли оповідач нам бреше, ця брехня має звучати правдоподібно.

Інша перевага І особи — нею, технічно, легше вести оповідь, показувати психологізм головного героя/героїні.

З мінусів І особи — обсяг, що вона може охопити.

Основна перевага ІІІ особи — можливість рівнозначно описувати, спостерігати за різними персонажами. Тому якщо ви працюєте над твором, в якому кілька головних героїв, доречно брати ІІІ особу. Вона створює дистанцію, ми читаємо та розуміємо — хтось розказує нам, що відбувається і ми не підглядаємо, ми дивимося на історію крізь призму оповідача.

Та є випадки, коли штучна дистанція навпаки посилює текст. Наприклад, якщо потрібно підкреслити змінений стан свідомості, відчуття героя «це все наче не зі мною». У такому випадку, перемикання на ІІІ особу в сексуальній сцені буде доречним і лише посилить текст, оскільки працюватиме на передачу відчуттів героїв сцени.

Кожного разу, коли ви ускладнюєте текст технічно, запитайте себе, заради чого ви це робите? Аби показати свою майстерність? Ефект заради ефекту, завжди послаблює текст. Кожен прийом має працювати на ПРАВДОПОДІБНІСТЬ, на чіткішу передачу емоцій, відчуттів, стану героїв. Краще написати просто, але правдоподібно, ніж складно та вигадливо, але штучно. Не бійтеся простоти. Простота — діамант оповіді.

Як маніпулювати відчуттями та емоціями читачів/слухачів?

Відповідь одна — використовуйте картинку-момент. Сім елементів картинки-момент — це письменницьке все: сет, сет-дресінг, пропс, настрій (5 відчуттів), персонаж (фізичний опис), костюм, коментарі (думки, відчуття, експозиція).

Коштом 7 елементів, ви маніпулюєте відчуттями читачів/слухачів. Якщо в кімнаті пахне свіжовипеченим хлібом, сцена автоматично сприймається як добра, ніжна, затишна. Той самий висновок стосуватиметься і героїв. Якщо ж у кімнаті чи на вулиці пахне горілим, наш мозок миттєво змушує нас сприймати сцену як небезпечну, щось трапилося, щось відбувається погане тощо.

Якщо підлога холодна, стіни сірі та брудні, читачі напружуються й очікують чогось поганого, неприємного. Якщо небо блакитне, сяє сонце, біла випрана білизна висить у дворі, на столі стоять свіжі півонії, наш мозок сприйматиме сцену як безпечну, добру, затишну.

Опис 7 елементів — це головний інструмент маніпуляції. Кожне слово наш мозок пропускає крізь власний архів спогадів і асоціацій. Запах горілої гуми викликає напругу, відчуття небезпеки. Аромат полуниці рівно навпаки. Високий бородатий чоловік у потертій шкірянці з татуюванням черепів і скелетів, сприймається не так, як статний молодий чоловік у білій сорочці та класичному блакитному костюмі, що посміхається і їсть ванільне морозиво.

Незалежно від мотивів ваших персонажів, ви можете дурити читача. Жінка, що мріє помститися невірному чоловіку, який думає, що вона й гадки немає про його зраду, може приготувати на вечерю ароматний вишневий штрудель і зустріти коханого в рожевій сукні. І коли після шматочка штруделя, чоловік почне задихатися, ми, читачі, отримаємо задоволення від хитрості героїні. Ви не розказали, що вона замислила отруїти коханого, ви –– показали та приємно здивували читача.

Як працювати з фізіологізмом: уникати чи додавати?

Тут все знову залежить від голосу оповідача. Голос — це характер і світогляд. Саме в голос авторів і авторок закохуються читачі. Не в сюжет, а в голос, не в те про ЩО історія, а ЯК вона розказана (показана, якщо говоримо про кіно). Голос народжує стиль. Когось нудить від брутальності Дереша, а когось нудить від ванільності Говорухи. Когось нудить від них обох, хтось читає їх залпом.

Одну й ту саму історію кожна людина/оповідач розкаже по-різному. Саме тому так важить автентичність авторського голосу. Як каже Джек Грейпс, «не будь письменником, будь особистістю». Голос — це особистість. А особистість — унікальна, іншої, такої самої в цьому світі не існує.

Якщо ваш оповідач це людина, що прямолінійно називає речі своїми іменами (піхву піхвою, клітор клітором, член членом, груди грудьми тощо), тоді фізіологізм потрібен. Він працюватиме на правдоподібність оповіді.

Якщо ваш оповідач грубий, матюкається і не любить ніжності, тоді в його всесвіті член — це хуй, а піхва то пизда і не сексом займаються герої, а трахаються, їбуться тощо. Тут буде суміш між грубістю та фізіологізмом.

Якщо ваш оповідач/-ка це людина, що соромиться називати статеві органи та процеси їх прямою назвою, наприклад, не попісяти, а відкрити краники; не сідниці, або дупка, а пиріжечки; не піхва, а кицька, квіточка, полуничка; не член, фалос, прутень, а магічна паличка, тюльпан, змій; не мастурбувати, а гратися тощо, тоді логічно уникати фізіологізму. Уникати лише з одної причини — голосом такого оповідача вони звучатимуть штучно, бо вибиватимуться із загальної канви тону тексту.

ІІІ частина. Десерт, або прекрасні еротичні сцени написані студентами «Письменницького Методу»

Я лежу на величезному білому ліжку, на найм'якіший подушці, на якій тільки лежала моя голова. Вкрита білою ковдрою. Гола. У носі, на простирадлі та на моїх щиколотках аромат персиків. Тих персиків, що висять на самій високій гілці, на яку ллється найбільший промінь сонця і найчистіші краплі дощу.

Я - персик.

Я його персик.

Зараз. У цьому ліжку.

Я блідо рожевий, с помаранчевим боком персик. Я соковита, ароматна, з колючою шкіркою. Ці білі волоски чіпляються до язика, вони бридкі. Вони деруть горло й чешуть язик. Він знімає цю шкірку. Там під нею — ніжність. Там під нею — м'якоть. Там під нею — сік.

— Так…

Його пальці-великі, довгі й зморщені. Не загрубілі, але тверді. Знімають мою шкірочку. Стягують одну смужку донизу, і вона спадає на підлогу.

— Так…

— Тссссс, чуєш?... Голосно пробігли лоскотливі мурахи.

Він знімає другу смужку моєї шкірочки. Його пальці починають липнути. Його долоні торкнулись моєї м’якоті. Я відчуваю його. Я нарешті відчуваю без шкіри. Без тих гидких волосків. Я відчуваю.

— Так..

Він не квапиться. Облизує сік зі своїх пальців, знімає шкірку, яка залишилась.

— Тааак, — здається, я тільки-но ожила.

Не хочу більше на дерево. Хочу під його пальці. Я хочу жити у його долонях. Його вологі губи й поцілунки — моя нова шкіра. Вкривай мене, надихай і вдихай у мене життя. Роби з мене персикове вино. Солодке і п’янке. Наше вино. Наливай мене у витончений кришталевий бокал з високою ніжкою. І пий. Пий до схочу. Смакуй кожну краплю. Роби з мене персиковий мед і персикові цукерки на десерт.

— Так, так, так…

Просто не відпускай більше…

«Ластівки» Крістіна Сащук

«Я сиджу на підвіконні.

Востаннє я сиділа на підвіконні в шкільному коридорі. За це завжди отримувала зауваження від вчителів. Мої ноги звисають. Не дістають до підлоги. Біля скла, в яке пече сонце, в кросівках з еко-шкіри жарко. Я відчуваю, як тануть мої шкарпетки. Чорні джинси скіні прилипають до стегон.

Гарячий червень.

Вдих-видих - я дихаю, а сіра футболка піднімається й опускається на грудях.

За моєю спиною вікно. За вікном літо. За літом осінь.

Тополиний пух летить за вітром. Втікає від спеки й автівок, які розносять його по всій дорозі. Хоча й знає, що не втече. Він збігає на чужі вулиці, до чужих міст, заглядає у чужі двори. Намагається врятуватись. Та нікому немає діла.

Його всі ненавидять. На нього бувають алергії. Він лише природне сміття. Красиве, тонке, кружляюче природне сміття.

Тополиний пух завжди непотрібний. Завжди нетутешній.

Такий же нетутешній, як я.

Приїжджий, як я.

Чужий, як я.

Мені так жарко… - прошепотіла я.

В його кабінеті жарко. Мені нічим дихати. Крім його парфуму і мого страху... Я вже пахну, як він. Мені до біса хочеться пити. Води без газу. Несолодкої води.

На його столі Перʼє з лимоном і томатний сік. А в моєму роті чомусь солодко. На моїй футболці, справа над грудьми, вишитий маленький ріжок з трьома кульками морозива. Я і не знала, що сьогодні буде солодко.

Я чую його серце. Відчуваю його пульс своїми скронями. Від цих ударів кульки на морозиві здригаються. Особливо рожева. Мої щоки загоряються полум’ям. Волосся стає вологим.

Я сиджу на підвіконні, нечутно стукаю ногами по стіні і дивлюся в його очі. Ці очі я бачила сотні разів. Так близько–вперше. Від цих очей мені ще спекотніше. Він посміхнувся і поклав у свою долоню мою руку.

В його комп’ютері грає Тейлор Свіфт. В неї червона помада на губах і гітара в руках.

«Loving him is like trying to change your mind

Once you're already flying through the free fall

Like the colors in autumn, so bright,

Just before they lose it all»

Червона помада, червоне вино, червоний манікюр. Кращий колір почуттів. Мій головний колір літа. Хоча, з червоного зараз маю тільки нігті.

Його пальці ідеальної довжини і форми. Довгі, стрункі, рівні. Моя рука ніби створена для його долонь.

Як можна бути такою красивою…- він заправив пасмо мого волосся за вухо і вдихнув мій аромат.

Я така ж втікачка, як і тополиний пух в червні. Втекла з рідного міста, втікаю від своїх бажань, і завжди втікатиму від своїх страхів. Бігтиму від людей, забиватимуся в тріщини у вікнах, під ковдру асфальту, буду осідати на воді.

Я живу серед людей, яким завжди буду чужою. У місті в якому назавжди залишусь приїжджою. Якщо тільки не знайду когось рідного. Одного з мільйона 446 тисяч й 107 чоловік.

Одного.

Мого.

Справжнього.

Ти можеш так дивитися на мене завжди?

Я подумала чи сказала вголос? Неважливо. Важливо, що від цього погляду в мене розстібаються застібки на бра.

Спадають бретельки.

Змокають долоні.

Сохне у роті.

Б’є у скронях.

Зціпаються зуби.

Його смоляне волосся хочеться гладити. Моє хочеться розпустити. В мене болить волосся. Розпускаю тугий хвіст. Знімаю резинку. Нарешті. Воно живе. Впало на плечі і продовжило танути. Шкіра голови вкрилася мурахами. За секунду вони добігли до волосин на руках. Зупинилися на родимці біля зап’ястя.

Я хочу порахувати їх всі – він гладить цю родимку і моїх мурах.

Вони теж вже закохані в нього. Вони благають не зупинятися. Моє тіло пече. Воно вже не просто гаряче. А я не знаю куди дмухати. Як знизити температуру.

Якщо він мене поцілує - назад дороги немає. – подумала я й заплющила очі.

Він обхопив своїми руками мою талію. Різко притягнув мене до себе. Я обхопила його ногами. Він стоїть, я продовжую сидіти. Бажання лупцює в кожній вені мого тіла. Особливо у стегнах. Воно сплелося між нашими ногами й цупкими джинсами.

Я так хочу тебе поцілувати…

Він потягнувся ближче й торкнувся моїх губ. На лівій нозі злетіли мої ластівки. Вони полетіли за цим пухом. Я теж кружляю поряд з ними і мені не хочеться більше втікати. Мені тут тепло. Мені тут гаряче.»

«Ластівки» Крістіна Сащук

«Як тільки заходжу до кімнати, Блондинчик згортає гру і йде до мене. Він швиденько знімає з мене светр, майку, ліф і обережно вкладає на диван. Постіль вже готова, бо зранку її ніхто й не прибирав. Можна було б бути більш організованими. Лягати раніше, прокидатися раніше, встигати прибирати, снідати і мити одразу посуд. Але у мене ніколи так не виходить. Можливо, треба почитати якусь книжку про звички і керування часом.

Я вже повністю роздягнена і Блондинчик теж. Коли так поринаю у думки, часто випадаю із процесу. Так не можна. Треба бути тут і зараз. Тут і зараз. Тут і зараз. Здається, я чула ці слова у якомусь фільмі? Колись я щодня дивилася мінімум один новий фільм, але це було до роботи. Далі буде ще гірше? Зато тепер я заробляю. І у мене зʼявилися нові друзі.

Блондинчик між моїх ніг відпрацьовує усе, що колись прочитав у книзі про мистецтво кохання чи кохатися. Здається, у нього язик працює як вібратор. Хоча з чим порівнювати? Якось він подарував мені таку іграшку задля забавки, але та зламалася дуже швидко.

Блондинчик притримує мої ноги зверху. Тут і зараз. Тут і зараз. Тут і зараз. Чому під час сексу я постійно думаю про якусь херню, яка абсолютно ніяк не повʼязана із сексом? Треба думати про щось сексуальне. Але не про Чендлера. А може, знову “Друзів” передивитися? Тут і зараз. Тут. Зараз. Я кінчаю і чекаю, коли вже все. Блондинчик питає, чи мені сподобалося. Я кажу, що все було ідеально. Ми лягаємо під ковдру і вмикаємо на компʼютері “Теорію великого вибуху”.»

«Хитра Галя» Галина Тарасенко

«Він вдавлює мої плечі в бетон і йому мене не шкода. Залишає синці на шиї, і йому мене не шкода. Запускає руки в джинси, і йому мене не шкода.

Хіба він не чує, як над нами кружляють дикі чайки? Тікай, дурне, тікай! Чайки кричать на мене. Чайки хапають мене за волосся і виривають руді пасма. А він залишає мокрі сліди на моїх запалених губах, і йому мене не шкода. Хіба він не бачить, що в кімнаті стало темно від хмар, і нас зараз покарають дощем. Дощ заливає мене льодяною водою, сміється, і каже, далі буде гірше. Хіба він не знає? Красунчик заповнює мене своїм запахом, і я відчуваю в роті малинову кров. Ця кров тепер моя. Тут і зараз так добре, що хочеться відігнати привидів майбутнього подалі. Але один привид таки встигає зазирнути мені в очі. Цей привид каже, ти ж знаєш, що він тобі не належить. Ти ж знаєш, що буде далі. Але цей голос я більше не чую. І пісень вже не чую. Я чую тільки його пальці, і його язик, і його подих. І дощ стає сильнішим, і крики чайок вже нестерпні, і гучніше вже не буде. Все. Це кінець. Я міняю самоповагу на оргазми.

— Ти кожного разу кінчаєш, як вперше, — каже Красунчик, застібає мої джинси і відступає. — Тепер можеш їхати додому.»

«Хитра Галя» Галина Тарасенко

«Він зосереджено їсть свої пельмені. Я зосереджено вивчаю ці довгі вії навколо зелених очей. Ютуб розказує про су та міг і шось про американські літаки, назву яких я не запам'ятовую. Телеграм на ноуті більше я не закриваю.

Я постелила білу постільну білизну. Залазь під ковдру прохолодно… Сашка завбачливо знімає одяг, залишається в боксерах і кидає на стіл презерватив… я міняю тампон у ванній і повертаюся з баночкою зі змазкою з дозатором.

Я дихаю його шкірою. Сашка любить, коли я все роблю сама. Але сьогодні ми довго цілуємося… знаходимо язики й зуби один одного….я намагаюся зісковзувати до шиї, але йому лоскотно тому я підставляю свою. Підставляю соски й майже кінчаю від того. Сашка любить, що я завзята й самостійна. Ми ніколи за рік не обговорювали наш секс. Ми нічого не знаємо про почуття один одного й ми більше ніколи не спілкуємося і ні про що не говоримо. Я не знаю, про що ми говоримо між нашими сексами по 30 хв.

Сашка закурює айкос. Я знімаю з нього боксери. Я знаю, що він не любить коли йому цілують будь-що, крім члена. Тому, я не вдаюся до своїх звичних маніпуляцій, які зводять кожного нещасного чоловіка в моєму ліжку з розуму, а просто беру його повністю в рот. Сашка мій маленький тендітний пане офіцер, мій справжній лейтенант авіації, збуджує мене до того, що я відчуваю спазм по саму шийку матки, це при тому, що я просто тримаю його члена в роті. Сашка, закинувши руку під голову, просто курить айкос. Він не посміхається і не видає себе жодним порухом чи звуком. Я просто один на одним із його членом. Він не маленький, і не великий, і мені подобається, що я можу взяти його повністю. І мені подобається, що він такий стрункий… у мене маленький рот і маленькі руки й ми з його членом насолоджуємося цією відповідністю один одного… я відволікаюся, щоб вимкнути ютуб і ввімкнути MEDS Placebo.

— Кира… — Сашка перериває мене

— Что… тебе нравиться?

— Да… но я хочу тебя.

Я повертаюся до нього спиною і вдоволено потягуюся… я люблю цей стан, коли після класного мінєта можна просто полежати й розслабитися… із Сашкою це можна… він нікуди тебе не тягає, він завжди розважно стриманий і легкий, він спокійний і лагідний, і я з ним встигаю розпізнати, що мені хочеться в даний момент, мені вдається відчути тяглість моменту, втримати м'якість шкіри, відчувати своє тіло.

Тааак… своє тіло…

— Сашка.

— Что?

— Ничего.

Ноут відбиває світло й заводить Space monkey, через напіврозкриті штори ллється світло нічних ліхтарів та останніх таксі, з недопитих банок пиво приємно пахне хмілем… я відчуваю прохолоду водної смазки на своїй піхві і його вказівний та середній палець у моєму задньому проході….

Його пальці тонкі й ковзкі. Він робить цей крок впевнено й невимушено, я дивлюся в його зелені очі. Він розвертає кисть і кладе великий палець на клітор….в мене зникають будь-які відчуття, крім бажання дістати його губи і я дістаю….

Він щоразу заглиблюється і рухає пальцями….і я кінчаюю….я не відчуваю дискофорту, все його тіло притиснуте до мого, ми огорнуті білосніжними простирадами і я — все, що я є — це два пальці, що ковзають анальним отвором… Сашка витягує пальці, розвертає мене до себе ще більше… після того, як я впевнено надіваю презерватив на член.

— Я хочу тебя.

Сашка згинає мене в поясниці, робить впевнений рух… я розслабляюся за хвилину… і відчуваю, як він кінчає… добре…

— Прости… я же говорил.

— Все было чудесно… а перед этим сколько.

— Просто там очень хорошо.

Я вигинаюся назад, щоби поцілувати йго й обіймаю руками шию і кладу руки на клітор…. так цього більш ніж достатньо…

Сашка йде у ванну… я відкриваю робочий чат, щоб відповісти на смс і щоб не давати щастю розповсюджуватися далі мого клітора….»

«Секс, війна і я», Руслана Котлович

«Чи захоче гарний молодий хлопець лизати мою вульву? Смоктати клітор немов сосок, а тоді трошки притиснути ніжку клітора закривши зуби губами а вершечок коротко і часто торкати гарячим пружним язиком…. Чи відбуватиметься таке в моєму житті? Коли? З ким? Чи це взагалі реально для мене? Не те щоб я соромилась свого тіла. Воно в порядку. Я соромлюсь своїх бажань.»

«Уявіть собі позу 69 з чуваком який помив лише пеніс, а дупу - ні. Він лежить на спині, ви над ним стоїте на ліктях і колінах. Його голова підперта подушкою, що дає йому можливітсь лизати вашу вульву широко випростаним язиком. Його теплим і трохи шершавим язик ворушиться між вашими губами. Він пестить язиком клітор, а кінчик його носа масажує справа на ліво вашу вульву… Я стою над його пенісом на ліктях. Моя рука рухається по його налитому кровю стрижню вверх - вниз. Мої губи пестять голівку його пеніса - то легенько стискаючи її боки, то захоплюючи в себе всю голівку заради того щоб відчути її пружні края. Кінчик мого язика проникає в щілинку на вершині бузкової головки, яка от от вибухне від напруги. Я – причина цієї напруги, і це так лестить! Я намагаюсь рухатись в такт з рухом його язика на моєму кліторі. Зрештою, коли тепла солодка хвиля огортає мої бедра і рухається спиною до потилиці, я насажусь всією своєю глибиною на його тугий прутень, відчуваю його голівку так глибоко в горлі, що це лоскоче нові ділянки мозку… мій ніс впирається в його яєчка… Моя матка здригаєтсья від наслоди, мояч глотка рефлекторно стискає його пеніс, з якого от от бризне фонтан сперми….

Я роблю глибокий вдох….. і відчуваю густий запах від його немитої дупи. Бо ж, нагадую, мій ніс біля його яєчок, його ноги широко роздвинуті і впираються в ліжко притискаючи його таз до мого обличча… а з волохатої ущелини між його сідницями на мене тхне… тим чим у всіх нас там тхне, якщо не помити.

Так собі враження в результаті.

Тобто велика любов, звичайно все це витримає. Але запам’ятає. Відкладе в дальню шухляду, а потім витягне у слушну мить. Так що краще все помити.»

Уривок і з оповідання, Мальва

- Відпусти...

Розслабив руки, ноги продовжують робити кроки, ритм задає вона. Стає легше, але я не в парі, не з нею.

- Ти багато говориш...

Крок вліво, зміна ваги. Крок вперед.

Крок вправо.

Зміна ваги. Крок назад.

Зміна рук.

Половина моя, половина її.

Крок вліво, зміна ваги. Крок вперед.

Крок вправо.

Зміна ваги. Крок назад. Зміна рук.

Тіло легке і слухняне. Синхронно, без провалів. В ритм. Підіймаю голову.

Крок вліво. Стіни зникли, людей немає. Темно. Ми вдвох.

Зміна ваги. Напруження від самого паркету, порожнеча, що виникає у відповідь переді мною. Пружиною зсуваю її вперед. Жар її грудей, така ніжна і тепла щока. Спітнілий лоб, зосереджене обличчя, мої очі в маленьких зіницях. Погляд, що дивиться мені просто в душу. Майже не чутне тремтіння хвилями по її тілу. Коротеньке кольору морської хвилі в білий горошок платячко й шовк наполовину розстібнутої сорочки, що завжди будуть між нами. Моя рука на її талії, її рука в моїй. Дихання, що пахне молоком грудної дитини.

Крок вправо. Не відпускаю. Прозорі краплі в куточках очей. Напівзігнутий тоненький лікоть паралельно полу, невагома рука, що кігтями вчепилась в моє плече, кільце на безіменному пальчику. Una noche mas. Плач аргентинських гітар.

З оповідання «Una noche más», Андрій Матвієнко

«… Що може бути тривіальніше за перший поцілунок? Нам було по 14 років, я на 2 дні старший, ми скорпіони. Ми вже зо два тижні не боїмося взяти одне одного за руки, я не боюся її проводжати додому. Ми постійно жуємо орбіт, полунчно-банановий був такий смак. Для свіжості подиху. Бо хтозна коли це станеться. Ми не зустрічаємося, ми лише заміряємося.

Після уроків ми залишаємося у класі «чергувати»: справді, ми замітали, мили дошку і підлогу, і так і не наважилися. Це останній робочий день перед завтрашнім святковим закінченням 1 семестру. 29 грудня. І ми вже двоє, переодягнувшись з бордової форми, сидимо на лавці у гардеробі.

Енна спроба. Я кладу руку на її стегно, зупиняюся очима на її очах.

У зимовій темноті біліє чийсь кросівок на підлозі біля її ноги. Великі зелені очі Олесі дивляться на мої. А от загублений кимось прозорий ковпачок від ручки я вже ледь бачу. Моя рука відчуває її тепло через сірі шорсткі джинси. Мої улюблені. Через їхню приємну сірість. Справа вже рухається до шостої вечора, а в грудні це як ніч. Дивно, що досі ніхто нас не вигнав. У вузькій металевій на коричнево пофарбованій клітці гардеробу 5-го-А ми, наче ув'язнені, сидимо, поки не зробимо це.

У повній безвиході, я схиляюся, губи торкаються м'яко, мокро і тепло. І дзвонить телефон.»

З оповідання «Релігія», Михайло Янішевський

«Тринадцята хвилина після першої ночі. Липень. Шість років тому. Мені сімнадцять. Богдан на два роки старший. Ми сидимо у настіж прочиненому багажнику його старенького чорного Nissan X-Trail, звісивши у високу траву ноги. Внизу – річка Вовча, яку колись вирила замучена спрагою нетутешня вовчиця; тутешня знала б, у кого в дворах є набрані відра з водою. Та шо мені, блядь, до тих вовків, їй богу.

- Це ніколи не буду я, да? – питаю я у Богдана.

Зі старших класів він і Катя, моя найкраща подружка з дитсадка, - ідеальна в нашому селі і в нашому районі парочка. Їхні батьки ходять один до одного на обіди, вже знають імена майбутніх онуків і мають графік, хто, коли із ким буде проводити літні канікули. Вони уклали угоду, за якою будинок для майбутньої молодої сім’ї будують батьки Богдана, а все внутрішнє наповнення купують батьки Каті.

- Але ж це й так завжди ти, - каже Богдан. Він водить великими прямокутними пальцями туди-сюди, перебираючи хребці на моїй голій спині. Сьомий шийний. Четвертий грудний. П’ятий грудний. Шостий грудний. Сьомий. Десятий. Поперековий перший.

- Тільки про це ніхто не знає, - кажу я і зістрибую у траву.

- Про це знаю я, - зістрибує за мною Богдан.»

«Відкладені поцілунки» Мар’яна Божко

«Твій шепіт на моїй шкірі. Розпечений на крижаній. Ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш.

Розкажи про шрами на тридцятирічних ребрах. Дай зазирнути під коричневі родимки, що на правій ключиці. Чому їх сузір’я там, а не на твоїх руках, ти знаєш? Розітни на мені свій хребет, відділ за відділом, хребець за хребцем. Ти витримаєш. Я - опора. Ти ж розтинай. Розбирай. Збирай себе заново. Заміни один зі своїх хребців моїм. Не плоть від плоті, але кістка за кістку.

Ще рано.

Твій шепіт у моєму правому вусі. Розпечений у безкінечному. Ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш.

Розчави нігтями гранатові зерна. Дай мені їх хрускіт. Розпиши мене в їх червоний. Змовч про свої поразки. Приховай перемоги. В нас попереду свої, гучні і тихі, з жаром і з кригою.

І я вже готова кричати, тому зупини мене. Стримай незримо крихкими руками. Рано. Ще рано для першого крику.

Твій шепіт між моїми скронями. Розпечений у здавлених. Ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш.

Твоє руде волосся - карамель з морською сіллю. Роз’їдає не губи. Роздирає нирки, прокладаючи дорогу до кісток тазу.

Шматок карамелі - раз.

Шматок карамелі - два.

Шматок карамелі - три.

І вже ти готовий кричати, але зупинись. Рано. Ще рано для першого крику.

Мій шепіт у твоїй ямочці між ключицями. Крижаний у розпеченій. Ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш.

Розбуджені бажання я не стану зупиняти, тому розкажи мені й про свої. Забери з мене мої. Я віддаю - ти береш. Ти віддаєш - беру я. Не плоть від плоті, але кістка за кістку.

Гранатові зерна тріщать - раз.

Шматок карамелі - два.

Сузір’я з родимок - три.

Кричи. Через діафрагму. Гортань. Язик. Зуби. Зневоднені губи. Крізь мене. Кричи. Розпізнай в собі і мій крик. Через замінений хребець. Через тазову кістку. Через себе в мені. Ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш.

Скажи, що чуєш? Бо я чую. І мені мало. Ще? То проси. Попроси шепотом на моїх татуюваннях. Попроси шепотом на моїх колінах. Попроси шепотом на моїх п’ятках. Попроси, і я заміню ще один твій хребець своїм.

Кістка тріщить - раз.

Червоний гранат - два.

Шматок карамелі - три.»

«Книжка, яку я [не] писала» Мар’яна Божко

«Я женуся за нею. Женуся і думаю, з нею мені буде краще. Але чи буде? З вечора в вечір. Від повідомлення до ігнору. Обережно й плавно я йду до неї. Проливаючись у цій грі. Я бачу наяву один і той же сон, але він вислизає від мене. Я був із нею всю ніч, але я поїхав до Жені. Ми хотіли відпочити. А вона на балконі з іншими все ще курила.

— Женя, я ляжу на диван. Потрібно до вечора поспати бодай декілька годин. Женя підсіла до мене.

— Можна я тебе обійму?

— Звичайно можна, йди до мене — ці малі на відходах завжди хочуть обійматися. Вона під феном. Ми не спали дві доби. А я тверезий, я вже засинаю. Вона починає гладити мене, починає тертися об мене. Але мені хочеться спати. Я не спав дві доби.

— Тобі так зручно? — каже вона мені.

— Так, нормально.

Я беру її за зад, підіймаю, саджу на себе. Її дихання залишає вологий слід на моїй шиї. Я і не думав, що вона така. Спробуємо. Але вона моя подруга і вона мене не збуджує. Я знімаю з неї майку. Беру її сосок до рота, відтягую. Цілую їй шию. Я не відчуваю її, я йду прокладеним шляхом. Вона тремтячими губами кусає мою. Я дістаю член. Але я не спав дві доби й вона мене не збуджує. Я відвів її до спальні. Кинув на ліжко, знімаю з неї колготки, труси. Провів пальцями по її тілу. Шльопнув по дупці. Вона мене не збуджує. Може припинити? Але вона так хоче мене. Я хочу їй дати це, але не можу. Ок, ітс джас фо фан. Кусаю її вухо, тягну за сосок. Я входжу в неї. Я не відчуваю нічого. Минає кілька хвилин і моя ерекція зникає.

— Женя, сьогодні не вийде, я не спав — я брешу, сон тут ні до чого.

— Але я думала, я тобі подобаюся і я думала, що ми зможемо... ну, блін.

— Женя, ми ж друзі. Ти ж знаєш, мені подобається Ада.

— Але я думала... ладно, забий.

— Що?

— Нічого.

Вона пішла до ванни. Я пішов курити сигарету. Чую, вона вийшла й одягається. Вона плаче.»

Уривок із оповідання Гени Фефелова

«Біля бару ми сіли на диван. Я поклав руку їй на стегно. Вона казала, що майже нічого не бачить, бо не вдягла окуляри.

— Хочеш поїхати звідци? - Запропонував я

— Куди?

— Можемо до мене.

— Давай.

— Окей, пішли надвір. Я викличу таксі.

Ми виходили надвір. Я вів її за руку, мій друг проводжав нас поглядом.Він був трохи здивований, ще кілька годин тому він бачив мене з іншого.

Ми вийшли надвір. Я викликав «Убер».

Ми в таксі. Моя рука наближується до її піхви. Я люблю fast. Люблю якнайшвидше запустити свою руку. Ми майже приїхали. Її рука на моєму члені.

У мене вдома, вже з порогу, я її обіймаю і беру за дупу, ми цілуємось. Я роздягаю її. Знімаю спершу топ, потім штани. Стискаю її груди. Вона стає навколішки, намагається розстебнути мені ширинку, допомагаю їй це зробити. Вона приспускає мої труси й дістає рукою член. Починає робити мені мінет. За пару хвилин я підіймаю її, відношу на ліжко та вмикаю камеру на телефоні.

Наступного дня вона лишилася у мене.»

Уривок із оповідання Гени Фефелова

Бажаю вдалих еротичних сцен

Наталі Скорикова

Поговоримо про секс: як описувати сексуальні сцени в літературі та рекламі

Пов'язані пости

Comments