Якби я знав, що мені не треба виходити завтра на позиції, що мені ніколи не потрібно брати зброю до рук, я був би щасливою людиною. Мої легені втягували б повітря не наполовину й не часто, я б дихав, як раніше: повільно, глибоко, — це був би для мене ідеальний день для письма, і мені хотілося б писати.
А що як взяти й видалити загальний чат нашої роти? Щоб не читати, хто загинув або хто зник, або які позиції втратили, — це, мабуть, теж спрацювало б.
Насправді я хочу сидіти в себе на терасі зі своїм лабрадорчиком, пити каву й писати, дивитися на свій сад, знати, що десь там, нагорі, у нашій кімнаті спить кохана в білих простирадлах, — це був би ідеальний день для письма.
Цього дня може й не настати, а значить, ідеального дня ніколи не буде, тому треба просто писати, навіть тут — у бліндажі.
І якщо сьогодні ніхто не загинув, — це вже ідеальний день для письма.
Дякую