2. ІІ РІВЕНЬ. ТОНАЛЬНА ДИНАМІКА. ПРЯМА РОЗМОВА

Другий рівень «Письменницького Методу» присвячено тональній динаміці.  Якщо ви пам’ятаєте, на першому рівні ми вже говорили про тональну динаміку в тексті. Вона лежить в основі Методу. Так само, як і необхідність писати власним,  автентичним голосом (який не лише відображає вашу унікальність, а й допомагає створювати та писати історії), так і тональна динаміка впливає на текст, на персонажів та робить історію живою.

На перших заняттях ми говорили про тональну динаміку на рівні голосу, а саме: з яких місць походить голос та де ми можемо відчути його у власному тілі, коли створюємо текст або коли слухаємо чи читаємо уривок. На другому етапі навчання ми досліджуємо тональну динаміку на рівні мови, музики тексту. ІІ рівень ми присвячуємо чотирьом голосам вашого голосу.

Чому саме чотири голоси вашого голосу? Бо той голос, який ми діставали на першому рівні і який з’являється, коли ми пишемо, як говоримо, — він основний. Він є ґрунтом, серцем вашого тексту. Чотири голоси другого рівня — це музика вашого твору, це його тональні переходи, які не стосуються рівня глибини вашого тексту. 

Будь-який текст, вірш, роман, новела, сценарій — це робота. Це не лише про красу написаного, це також про функцію. Кожен текст несе в собі завдання, мету. Як механічний пристрій, ваш уривок має свою напругу, глибину та закінчення, яке доносить, розкриває ідею. Ця напруга й мета не стосуються об’єкту вашого твору,  теми, сюжету, їх створює ваше «як» — як це написано. І це не про якість написаного,  це про засоби, якими ви пишете, якими ви розкриваєте і створюєте ідею, історію. Тональна динаміка тексту, тональні переходи впливають на нас психологічно так само, як впливають тональні переходи в музиці.

Досліджуючи літературу, Джек виявив, що існує всього чотири основні тони голосу. Він назвав їх:

1. «Пряма розмова» . 

2. « Загублений Світ» . 

3. « Читати та Наспівувати»

4. «Без Меж».

Без «Глибокого голосу» , який ми вивчали на першому рівні й досягти якого нам допомагає «Рядок трансформації», ці чотири голоси будуть просто прикрасами,  розумними та цікавими спецефектами в тексті: такі собі викрутаси заради викрутасів.  Або, якщо ще простіше сказати, — понтами, за якими немає суті. Тому, коли ви користуєтеся цими голосами на основі вашого автентичного голосу, коли у вашому тексті є глибина, ці чотири тони надають вашому тексту більшого життя, ширших можливостей для більш яскравого та точного відтворення світу тексту, почуттів, ідеї вашого твору, емоції, що несе в собі конкретна сцена.

Тональна динаміка на рівні чотирьох голосів властива всім видатним письменникам. Наші любчики — Жадан та Іздрик — постійно відтворюють її у своїх віршах.

А ось уривок із «Пісні про себе» Волта Вітмена (переклад Леся Герасимчука):

В оселях, у кімнатах повно парфумів, полиці заставлені ними,

Я вдихаю цей пах, знаю його та люблю;

І дистилят сп’янив би мене, але я не допущу до цього.

Атмосфера — це не парфуми, вона не має і присмаку дистиляту, вона без запаху,

(Це один тон: тут Вітмен пише, як говорить.

Далі — перехід до «Загубленого світу»):

Я вустами її вбираю, я закоханий у неї довіку,

Я піду до берега біля лісу, роздягнуся, лишуся голий,

Я нестямно жадаю контакту із нею.

Пара подиху мого,

Відлуння, дзюркіт, приглушений шепіт, корінь любовний,

шовкова нитка, розгілля, виноградина,

Вдих мій та видих, биття серця, крові плин та повітря в легенях, Дух зеленого та сухого листя, узбережжя, каміння темнавого в морі, сіна в клуні,

Звуки вивергнутих моїм голосом слів, підхоплених поривами вітру, Легкі поцілунки, обійми, рук затискання довкола,

Гра світла й тіні на дереві, коли похитується гілля розлоге,

Радість на самоті, чи в гаморі вулиць, чи в полі, на схилах пагорбів, Відчуття здоров’я, трель полуднева, пісня про те, як я з ліжка

встаю і стрічаю сонце.

(І потім знову зміна тону,

яка вже ближче до «Прямої розмови»):

Ти гадав, що тисяча акрів — багато? 

Гадав: земля — це багато?

Ти так довго вчився читати?

Ти так пишався тим, що почав розуміти вірші?

(І знову зміна тону):

Побудь цей день і цю ніч зі мною —

і ти заволодієш джерелом усіх віршів,

Твоїми стануть усі блага землі й сонця (а ще ж є мільйони сонць); Ти більше не братимеш нічого з других чи третіх рук,

не дивитимешся мертвих очима,

не живитимешся привидами з книжок;

Ти й моїми не дивитимешся очима, і не з моїх рук братимеш усе,

Ти сам слухатимеш усе, що довкола, сам відокремиш усе від себе.

Або ось, один із моїх улюблених віршів Жадана:

Словники на службі церкви

Так сталося, що жінка, яку він любив, вирішила

виїхати з його країни, просто сказала йому одного разу,

знаєш, я маю їхати, маємо ще пару місяців,

можеш мені телефонувати. добре, сказав він, добре,

а потім? що потім? — спитала вона. що потім буде

з твоїм номером? в тебе його відберуть чи ти його

комусь подаруєш? ти розумієш про що я? хто підійме

слухавку, якщо я зателефоную тобі через два місяці?

(Тут і далі ми маємо голос «Пиши, як говориш»,

розмовний тон):

Ну, я не знаю, сказала вона, номер, очевидно,

знищать. як — знищать? ось так — візьмуть

і знищать. і що потім? потім? потім нічого:

я поїду з цієї країни, буду собі чимось займатись,

там — читати, виїжджати за місто, можливо, молитись. а я?

а ти? ну, ти теж молись, якщо маєш час.

Добре, сказав він, я так і зроблю — я вивчу

яку-небудь молитву й буду молитись. цікаво,

сказала вона, цікаво, і про що ти будеш молитись?

про що? не знаю про що, про що-небудь, яка різниця — про що?

Ти ж невіруючий, сказала вона. ну то й що,

я ж нічого не буду просити, просто молитимусь собі

як-небудь, аби робити те саме, що й ти, розумієш?

ще якби твій номер залишили, я б телефонував,

а так — що лишається?

(Й ось тут він робить тональний перехід до більш літературного тону,

Який ми будемо називати «Загублений світ»):

Я знаю, чому в нас усе так сталось —

надто сильна залежність від словників,

від лексем і всіх цих дифтонгів, що розвалюються на язиці,

нічим не виправдана довіра до них,

моя мова, я знаю, мій словник,

друкований на світлому гіркому папері,

читаний мною в барах і вагонах,

куплений мною на розпродажу в Східному Берліні,

ще в 90-х, коли я тебе не знав,

(І потім знову зміна тону

на «Пряму розмову»):

я помру патріотом, навіть якщо

ти назавжди покинеш цю країну,

я спробую телефонувати на твій номер,

навіть якщо там будуть лунати голоси з пекла,

я гортатиму свій йо...ний словник, навіть

якщо в ньому не залишиться жодного

невикористаного слова.

(І під кінець знову

«Пиши, як говориш»):

ніщо її не зупинить

ніхто її не переконає

близько 100 тисяч слів і словосполучень

і навіть не можна з нею поговорити.

На цьому тижні ми будемо працювати над першим голосом — «Пряма розмова».

Перший голос ІІ рівня:  «Пряма розмова» 

«Пряма розмова» — це впевнений нахабний тон, який створює динамічний ритм. Йому властиві сленгові обороти, слова-паразити, надмірна впевненість,  пихатість, зверхність.

Якщо порівнювати з музикою, то поетичний голос, який Джек назвав «Загубленим світом», — це класична музика на зразок Вівальді, Баха, тоді як «Пряма розмова»  — це реп. Це такий собі оповідач, який навалює тобі істини, який впевнено каже,  ЩО і ЯК, та те, ЯК він це каже, створює його впевненість, наче все, ЩО він чи вона говорить, не піддається сумніву. Такій манері властива свого роду грубість. Голос у «Прямій розмові» заряджений, трішки агресивний:

«Нє, ну ти чуєш? Цей блядський карантин мене вже дістав. Кажу тобі, ще тиждень — і кукухи моєї не буде. Ти шо, я вчора вийшла така на вулицю, а якась мерзота підходить до мене й такий: «Дєвушка, де ваша маска?». Жуй сраку!  Маску йому! Та я вже задовбалася в тих масках шастать. Напялюю, як той намордник і як та собака, тиняюся вулицею, воно ж ще й ніс натирає. В мене он вже яке червоне все! Та і яка я йому дєвушка? Нє, ну ти прикинь, дєвушкає він мені. Знайшов до кого придовбатись»

Іноді студенти схоплюють цю картинку та вважають, що пряма розмова —  це про мати. Типу, якщо я вставлю у свій текст багато матюків, то все ок, я виконала домашню роботу. Ні, друзі! Грубість, ритмічність та пихатість цього голосу створюються за рахунок звуку спеціальних слів, які створюють настрій. Цей голос — це такий собі кач, як от Альона Альона, коли починає навалювати свою істину,  свою правду:

Тату, на обличчі — не моя фішка:

Я просто пишка, пушка, пишка, 

Дивна для всіх непрочитана книжка. 

Я просто пишка, пушка, пишка. 

Тату, на обличчі — не моя фішка:

Я просто пишка, пушка, пишка, 

Дивна для всіх непрочитана книжка. 

Я просто пишка, пушка, пишка. 

Забирай геть усіх під свої крила. 

Ви — море, я — як човен, що розправляє вітрила. 

Я розхитаю світ, щоби він нарешті нас не втримав. 

Така я не одна, а хто всі інші — то інтрига. 

Я ляжу на біт, я дуже давуча. 

Я всім покажу, хто тут — леді, хто — сучки. 

Я бачу наосліп, як хтось за мною скучив. 

Від звуків таких вуха в трубочку скручені,

Із середини нас розрива на шмаття,

За те, які ми є, нас не хвалять і нам не платять.

І кожному своє, але в кожному є багаття:

Палає так яскраво, що зовні не видно статі.

Ходитиму білими, словом наділена, 

Грала тоді, колі інші осіли. 

Ми з новими цілями гори осилимо, 

Музика — в нас, а ми — в ній аж до сивини. 

Альона Альна, уривок з пісні «Пушка».

Цей текст неможливо читати інтонацією віршів Лесі Українки:

Над хвилями моря, на скелі,

Хороша дівчина сидить,

У лавровім вінку вона сяє,

Співецькую ліру держить.

До пісні своєї сумної

На лірі вона приграє.

І з піснею тою в серці

Велика їй туга встає:

У тій пісні згадала і славу

Величну свою, красний світ,

Лукавих людей, і кохання,

І зраду, печаль своїх літ,

Надії й розпач...

Дівчина Зірвала лавровий вінець

Й у хвилях шумливого моря

Знайшла своїй пісні кінець.

Леся Українка «Сафо».

Тому ще раз, ПРЯМА РОЗМОВА – це не матюки, це ритм і характер.

Бо нє, ну бляха-муха, ну реально дістали. От тре було один раз, один (!) кажу тобі, один манюнький раз, разик матюкнутися, сказати про гопніків і всьо! І всьо пропало, пішло, як брехня по селу. Капєц, кажу тобі, що хочуть, те і чують. Нє ну я серйозно, я така пояснюю, пояснюю, кажу така, та це про ритм, це про кач, це типу от коли ти такий “а шо ти?”, а я така “а ти шо?”, ну ти поняв, кароче. І нормально можна без матюків тих, прости господи. А нє, всі такі мені: “та ви нас матюкатися заставляєте, а я ж не хочу, я ж типу серйозна хороша жінка, в церкву по неділях не ходжу, але ну давайте не перегібати, я нормальна така жінка, котів люблю, авокадо тости їм і навіть палити кинула, не хочу я матюкатися, я он за все своє життя жодного матюка не сказала, ну може один, в класі дев’ятому. Але то ж було тому доходязі Ігорю, воно таке, фу, як каже моя мама, гидко паличками взяти. І я така тут прийшла на літературний курс, а мені такі МАТЮКАЙТЕСЯ кажуть. та не хочу я! Відчепіться!”. От і я не хочу, кажу вам, “пряма розмова” не про матюки, хоча я грішним дєлом це люблю звісно, але нє ну не про матюки тут, а про ритм. РИТМ, чуєте? Поняли? Ну серйозно…

Тон «Прямої розмови» класно показує характер персонажа. Наприклад,  українській літературі часто закидають, що бандити, гопники, будівельники або підлітки з Троєщини чи Кривого Рогу розмовляють штучною мовою, занадто літературною, замість живої. Коли вам потрібно передати впертість, нахабство,  або бунтарство, лють, або зверхність, підлітковий максималізм, — беріть «Пряму розмову» .

Одним із яскравих прикладів світової літератури, де оповідач використовує тон «Прямої розмови» є «Ловець у житі». Ось як починає свою розповідь Голден Колфілд (Переклад Олекси Логвиненка):

«Якщо ви справді надумали читати цю історію, то насамперед вам, мабуть,  захочеться довідатись, де я з’явився на світ божий, як минало моє безголове дитинство, що робили мої батько й мати, поки мене ще і в проекті не було,— одне слово, всю оту муру в дусі Девіда Копперфілда. Та як хочете знати правду, я не маю охоти закопуватись у той мотлох».

Як створювати «Пряму розмову»?

По-перше, нагадую, що ми з вами робимо вправу, а не пишемо оповідання.  Тому, не дивіться, що у Селінджера, Альони Альони, Жадана та Вітмена немає такої концентрації слів та динаміки, яку ми з вами будемо відтворювати у вправі. Аби навчитися тому чи іншому засобу, ми маємо робити його сфокусовано,  перебільшено. Потім ви зможете взяти вашу домашню роботу та відредагувати її,  розбавити іншими тонами. Зараз ми тренуємося, тому робимо максимум, такий собі концентрат.

Якщо вам важко почати говорити, як гопник чи така собі афроамериканка з південних районів Чикаго, тоді використовуйте рецепт, який автоматично створить потрібний ефект динамічності голосу «Прямої розмови».

Рецепт « Прямої розмови»:

У кожне речення, або в кожне друге речення вставляйте наступні слова:

«Ти поняв», 

«Кажу тобі», 

«Чуєш мене», 

«Нє, ну », 

«Ти шо», 

«Бля», 

«А я така/а я такий», 

«Гімно», 

«Ад», 

«Прикинь», 

«Курва», 

«До біса», 

«Ти дивись», 

«Дістав/задовбав», 

«Та пішло воно», 

«Ти дивись»,

«Теж мені»,

«Ой, та я те прошу»,

«Цейво»,

«Та куди воно оце» і тд.  

Окрім цих фраз, використовуйте сленгові слова та вирази, суржик. Матюки писати можна, але ще раз — не вони створюють потрібну нам динаміку. Якщо ви напишете текст, у якому не буде перерахованих вище слів, а буде тільки мать перемать, то у вас буде плаский текст, який до того ж ще й буде неприємно слухати, а тим паче — читати. Базові слова, які створюють цей голос, якщо ви додаєте їх до будь-якого тексту, я вам написала. Використовуйте їх у кожному другому реченні, а далі, коли відчуєте, що вас почало нести, довіряйте імпульсу,  віддавайтеся хвилі. 

«Пряма розмова» швидко змінює настрій. Це схоже на перевтілення.  Особливо приємно писати цю вправу, коли ви така порядна жінка або дівчина, яка все життя користується літературною мовою, і навіть у моменти люті ви стримуєте себе та намагаєтеся сказати толерантно, аби нікого  не образити, або ж невпевнено, бо розумієте, що тільки ті, хто нічого не знають, вважають, що знають усе. Звісно, ви можете бути дуже толерантним чоловіком і справа тут не в гендері, а в тому, як ви розмовляєте та що дозволяєте. Бо ось я часто матюкаюся, використовую суржик і такі словаа як “гімно” “хєр йому” тощо, а є чоловіки, які ніколи цього не роблять.

Тому випустіть свою гопницю чи гопника. Вони є в кожному з нас. Такі чи інші, але є. Сидять там усередині, у тіні, серед інших демонів, монстрів, тарганів чи що у вас там (може все й одразу?).  Дайте волю цій частині себе. Вигуляйте її. Сміливо навалюйте вашу правду жизні, святі істини та не бійтеся бути грубим нахабою.

ВАЖЛИВО!

1. У цій вправі треба рухатися за ритмом тіла. Немає значення, про що ви пишете,  важливо піймати хвилю та віддатися її. Відчути себе таким Дімоном, який підходить до свого товариша, штовхає його в плече своїм плечем, дістає свій мобільник та каже: «Чуєш, заціни, яку я кралю вчора виципив, га?»

2. У «Прямій мові» ЗАБОРОНЕНО писати «Глибоким голосом». Вам потрібно триматися на поверхні. У цій вправі «Глибокий голос» руйнує ритм. Тому ніяких «Рядків трансформації». І ще раз — у кожне друге речення вставляйте щось одне зі слів та виразів, які я написала вище, використовуйте другу особу (тикайте) та вставляйте сленгові словечки вашого регіону, говірки. Це зробить вашу “Пряму розмову” неймовірно багатою, цікавою, а часто і смішною. А смішні тексти, як відомо, писати в рази складніше ніж сумні. Тому – тренуйтеся!

Навіщо нам цей голос?

Я знаю, що не всі, але дехто з вас подумає: «Та нашо воно мені? Що за тупість така: гопники, сленг, слова-паразити?» 

Але, як і всі вправи «Письменницького Методу», голос «Прямої розмови» —  це інструмент. Ви ніколи не знаєте, по-перше, коли саме він вам може стати у пригоді, а, по-друге, що цікавого він із вас дістане, коли ви почнете виконувати домашню роботу.

З того, що є на сьогодні (аби не наводити приклади американських студентів, скажу про українських): одній авторці ця вправа допомогла почати писати живою мовою персонажа, тобто до цього щоразу її герой здавався штучним, а «Пряма розмова» допомогла віднайти необхідні слова та настрій, якого не вистачало, аби він став правдоподібним; інша авторка наділила цим голосом одного з другорядних героїв у сцені, від чого весь уривок став сильнішим; третій автор виконав цю вправу та зрозумів, що хоче розбавляти цим голосом всю свою книжку, бо саме цей голос ще глибше розкриває його героя, до того ж надає всій повісті легкості та гумору, яких до цього не вистачало.

Як буде у вас — побачимо в класі.

Але є три важливі ефекти, що створює «Пряма розмова» в тексті:

1. «Пряма розмова» — це крутий інструмент, за допомогою якого можна показати сильний біль персонажа. Тобто, коли людині настільки важко сприймати дійсність,  що вона починає віджартовуватися, типу: «Ой, та кому там боляче?» чи «Та подумаєш, пішла вона від мене, ну і слава Богу! Най то нещастя когось іншого катує». Через пряму розмову ми бачимо, що персонаж ховає свої реальні емоції, що йому чи їй настільки страшно/боляче/важко, що він чи вона починає переводити все на гумор та показувати, що «мені ок», хоча насправді ми розуміємо, що там далеко не ок.

Як приклад, згадайте сцену з “Друзів” яка стала мемом: Розу дуже погано, але він намагається це приховати та каже “Та мені нормально! Я в порядку”, всі на нього дивляться і розуміють, що ні, а він продовжує і його голос стає високом і всі ржуть, а він продовжує своє “Я впорядку”.

2. Коли вам потрібно показати вразливість персонажа й що він чи вона намагаються захиститися через грубість, як от вразливі люди, яких скривдили, й тепер вони нікого не хочуть до себе підпускати. Вони тримають дистанцію, відповідаючи іншим хамовито, зверхньо тощо.  Або коли потрібно показати змінений стан свіломості, коли людина так не говорить, але в неї накипіло й вона починає кричати, або розказувати все, що вона/він насправді думає.

3. Буквально, коли ваш персонаж так розмовляє в силу свого характеру, регіону, походження, або освіти тощо. Він може бути брутальний, сильний, злий або походить із району, де треба було з дитинства вчитися виживати та захищати себе,  або ж якщо він чи вона є лідером бандитського угруповання, або як от наш улюблений президент казав: «Розбійник ти!». Також “Прямою розмовою” говорить Вєрка Сердючка, багато персонажів Леся Подерев’янського, тощо.  «Пряма розмова» — це той інструмент, який буде не розказувати, який ваш персонаж, а ПОКАЗУВАТИ.

Отже, сідайте писати. Правила на цьому рівні такі ж, як і на минулому:  ми пишемо від першої особи, про себе, без теми, пишемо з моменту й ні про що. Не намагайтеся бути цікавими, розумними чи щоби ваш уривок був довершеним. Ви не оповідання пишете, ВИ ТРЕНУЄТЕСЯ, ВИ ДОСЛІДЖУЄТЕ, ВИ ВЧИТЕСЯ КОРИСТУВАТИСЯ СВІДОМО НОВИМИ ІНСТРУМЕНТАМИ.

Обсяг 500 слів. 

І давайте вашим уривкам назву.

До зустрічі у класі!

За матеріалами підручника “Method Writing” Джека Грейпса

Ааторка: Наталі Скорикова