Мешап у літературі – це спосіб жанрової прози, коли дуже відомий класичний твір пов’язують із якимсь «чужорідним» елементом (зазвичай готичним, часто монстром), що уже став атрибутом попкультури, і то не просто адаптують сюжет, а запозичуються у першотвору все, включно з величезними шматками тексту (до 80% першотексту буває). Щодо останнього, то звинувачення у плагіаті на адресу мешапу звучать регулярно, але добрий мешап не копіює оригінал, а таки уважно (хоч і без особливої поваги) його перечитує. Таку прозу інколи називаються ревізіоністською, що точно, та франкенштайн-фікшн, що і точно, і дотепно. Ревізія і профанація, іронія й провокація – те, без чого мешапу не існує. Але ні, мешап – не пародія в чистому вигляді.
Ми ж насправді не можемо бути певними, коли читаємо класичний твір, де саме автор нам двозначно підморгує, де саме він серйозний, а де іронічно підсміюється, адже ми не знаємо намірів автора і початкових очікувань його перших читачів. Автори мешапів припускають, що все, от чистісінько все, написане до них, є іронічним. Уся література – такий собі нескінчений жарт, а саме в їхніх книжках мусить прозвучати нарешті панчлайн. Технічно мешап працює з «переказом тексту за ланцюжком» («зламаний телефон», якщо хочете): контрольне питання – скільки у вихідний твір можна додати нових елементів, щоби початкова історія залишалася знайомою?
«Маленькі жінки-вампірки», «Андроїд Кареніна», «Авраам Лінкольн: мисливець на вампірів», «Пригоди Гекельберрі Фінна і Джима-зомбі», «Мумії в Менсфілд-парку», «Зоряні війни Шекспіра», «50 відтінків Доріана Грея», «Аліса в Країні Зомбі», «Жахливі пригоди вовкулаки Робінзона Крузо», «Перевертень з Буремного перевалу», тощо. Уже комерційні назви, орієнтовані на принципи фансервісу, свідчать, правда? Це все реальні книжки, одні з них не варті й побіжного погляду, інші – таки розумна проза. Популярність мешапу припадає на 2010-і; поговорюють, що за неповні п’ять років він себе повністю вичерпав, і уже ніколи не бувати такому, щоби романи-мешапи посідали перші місця в списку бестселерів «Нью-Йорк таймс» протягом восьми місяців (а таке реально було). Точно?
Колосальна частина читацького задоволення у випадку мешапів походить від порівняння нового твору з класичним. Фан-культури, в яких культивується винятково плідна культура перечитування, так легко мешапи не відпустять. І от 2018-го знову стає хітом роман-мешап – «Гордість і Прометей» Джона Касселя, коктейль із романів Джейн Остін і Мері Шеллі, де Мері Бенет стає нареченою Віктора Фанкенштайна.
Бракує свіжої ідеї? – Не біда, згодять дві підтоптані!
Сет Грем-Сміт, «Гордість і упередження і зомбі» (переклад Ярослави Стріхи і Роксоляни Свято).
Роман Джейн Остін бездоганно структурований, її прозу неймовірно складно імітувати саме тому, що в ній витриманий ідеальний баланс сарказму і ліризму, відвертих монологів і дій, що їм суперечать. Зруйнувати ці «модельні пропорції» можна лише за допомогою абсолютного максимуму гротеску.
От, скажімо, запустити у чайні салони та на провінційні бали вікторіанської Англії зомбаків (і то не зомбі Ромеро, а зомбі Родригеса), надати непевній тривозі, в якій живуть герої Остін, найдурнішого з можливих пояснення. Чи задумувалися ви, чому в Брайтоні квартируються війська? Не для того ж, щоби у військових закохувалися сестри Беннет. В романі Остін от-от має початися війна (наполеонівські війни початку ХІХ ст., про них мова). В романі Грема-Сміта війна уже триває: люди проти зомбі, амбіції двох імперій як метафора взаємного винищення біологічних видів. Дівчатка Беннет тепер не знають іншої реальності, окрім воєнних дій, п’ятеро панянок мріють успішно вийти заміж, поки триває війна-на-винищення. Це припущення про світову війну, саме воно зробило роману успіх Грема-Сміта, а не жвавий екшен із кишками навиворіт (хоча і він хороший).
Вікторіанська Англія – репресивна спільнота, там унормований кожен крок і кожен жест, а відхилення від правил жорстко карається, при чому самою ж спільнотою, яка виховує своїх опініямейкерів. Власне, романи Остін є іронічними описами репресивної спільноти, де начебто має відбутися любовна історія, за якою прихована добре контрольована взаємна ненависть і взаємні маніпуляції. Грем-Сміт дає тій ненависті вирватися на волю. Рукопашні бої з зомбі – війна на расовому ґрунті, на такому матеріалі сучасному читачу класовий конфлікт Остін стає ближчим і зрозумілішим. Саме так, зомбі нам зрозуміліші за провінційну шляхту. Гроші ж, безкінечно важливі й в Остін, в альтернативному світі Грема-Сміта стають не просто ознакою привілеїв класу, від них залежить виживання: тільки багатії можуть наймати ніндзя і ладнати додзьо для тренувань.
Лізі Беннет і зомбі і класова ненависть.
Патрік Несс і Ровіна Кай, «І океан був нашим небом».
«Звіть мене Вірсавія», – просить у першому реченні героїня Патріка Несса; алюзія на перше речення «Мобі Діка» тут невипадкова. Несс і художниця Ровіна Кай саме роман Мелвіла вирішили «освіжити». А Вірсавія, нагадаю, була матір’ю царя Соломона, яку викрав і зґвалтував його татусь, цар Давид. А ще Вірсавія – мисливиця, ліва мателот, одна з бойової квадри китів. Вірсавія та її покалічена людиною капітанка Александра (це тутешній Ахав, так здається спочатку) полюють на монстра – на Тобі Віка і його легендарний білий корабель. Війна між людьми і китами триває цілу вічність, і люди, і кити полюють на Тобі Діка: люди бачать в ньому кита, а кити – людину. Зрештою, і ті, і ті праві. «Врятуй, Боже, наші душі».
Для підводного сетінґу Несс час від часу зазирає у «Двадцять тисяч льє під водою» Верна і до «Моря підмінків» Патрісії Маккілліп, але з одним важливим нюансом. Оскільки ми бачимо все очима кита, то перед цими очима постає перевернутий світ: низ і верх, безодня і небо міняються місцями; і якщо є вказівка про людей, що плавають обличчями вверх, то це потопельники обличчями вниз; а кити до людей «спускаються», а не «піднімаються», що й зрозуміло: люди не можуть бути вище за китів у цьому світі (і не тільки в ньому).
Розказані раз історії породжують героїв, що живуть вічність. У перевернутому світі китів панують Пророцтва, це свого штибу релігія – кожен знак, кожен збіг набуває тут сенсу: так було передбачено наперед. От і Вірсавія, кажуть, має своє пророцтво: вона вийде сам на сам з монстром. Тобі Діка, як свого часу Мобі Діка, створили ті, хто переказує історії про них, – Ізмаїл і Вірсавія. Ахав і Александра могли б про те більше розказати, якби таки могли. Втім, Вірсавія направду розказує історію не про Тобі Діка, а про себе саму. Та, що узріла зло і вижила. Після зустрічі з Тобі Діком Вірсавія залишається без хвоста, монстр відриває їй половину плавця – щось та китиха підозріло скидається на одноногого Ахава тепер. Агов, а може історія Мобі Діка тут тільки-тільки почалася?
Капітан Ахав і капітан Немо і соромно бути людиною.
Мет’ю Перл, «Клуб Данте».
1865 року в Бостоні має статися визначна літературна подія: от-от оприлюднять перший на континенті переклад «Божественної комедії», щоб відтоді саме в Америці Данте перекладали і видавали найчастіше. Гарвард не в захваті від ідеї видати Данте, позаяк живі мови не варті уваги академії, позаяк мертві католики з їхніми непристойними книжками і поготів її не варті. Але над перекладом працює сам Генрі Лонгфелло, саме той, що десять років тому «вистрелив» із білим-білісіньким епосом про індіанця Гайавату, чим місто в пеклі корінних американців собі уже забезпечив. Тепер, мабуть, хоче забронювати одне таке ще й в європейському пеклі. Як хоче, то й матиме.
Хтось або щось привітало переклад «Пекла» масштабними презентаціями: один за одним страшними смертями гинуть шановані багаті бостонці, при чому ці смерті точно наслідують пекельні страждання, підглянуті (у) Данте. І дивний до того ж збіг: з 1300 роком, коли Данте почав свою подорож, у 1865-го збігаються числа, скажімо, Страсна п’ятниця випала на 15 березня. І якось так всі головні гравці на цьому полі – удівці, що страждуються своїми Беатріче.
Пекло відтепер – у Бостоні. Клуб Данте – це союз чотирьох інтелектуалів, які працювали над перекладом поеми, а тепер ще й убивства розслідуватимуть: колізії інтелектуальної історії Нової Англії та розлогі картини з «Пекла» є напрочуд сильним поєднанням.
Ким може бути убивця? Католиком, філологом, італійцем. Першими під удар потрапили якраз ті три сотні іммігрантів з Італії, що на той час жили в районі Бостона. Терпимістю американська спільнота, що щойно вийшла з війни, не відрізняється. Недавно-от шановані бостонці ратифікували закон про біглих рабів, наприклад, відповідно до котрого повертали втікачів на південні плантації. Про нетерпимість до чужинців чимало зможе розказати Ніколас Рей, чий підсюжет у романі – окрема цікавинка: то був реальний перший темношкірий полісмен у Бостоні, от тільки мулат, от тільки форму йому носити заборонили, от тільки зброї йому не можна і арештовувати білих зась… Можна подумати Флоренція часів Данте була ласкавішою до «всяких чужих». Спитайте у ворогів Данте, яких він запроторив до пекла.
Пекло Данте і борода Лонгфелло, і ксенофобія.
Шері Браунінґ Ервінґ, «Джейн Ейр, винищувачка»
Бідну сирітку з роману Ервінґ звуть Джейн Слейр. У романі Шарлотти Бронте достатньо готичних моментів, щоби на цей сюжет безболісно наростити вампіріаду, – від червоної кімнати, де змученій дитині мариться привид, до загубленого серед боліт холодного будинку, яким розносяться безумні жіночі крики.
Джейн виховували вампіри (що нарешті пояснює всі дивацтва родини Рідів, погодьтеся!). Дитинство у повній темряві та зі смаком сирого м’яса. Натренував її на винищувачку привид дорогого дядечка (того мерця з червоної кімнати). Батьки Джейн загинули саме тому, що виконували своє призначення – винищували демонів. Тепер черга Джейн. Спочатку юнка опирається, але коли потрапляє до Ловудької школи і бачить, як з дівчат роблять зомбі (буквально, звісно), то стає винятковою кілеркою-месницею під началом директорки міс Темпл, ну і гувернанткою стає за сумісництвом. Молода гувернантка прогуляється вночі околицями Торнфілда і полює за нечисть. В одну таку ніч натрапляє на кубло вампірів і на гордовитого та таємничого Рочестера… Щось ще додати? Берта Мейсон тут – перевертень, Рочестер переховує її на горищі, бо вона небезпечна для вампірів та людей, Джейн просто пропонує прибити вовчицю. А найвідоміша фраза з «Джейн Ейр»: «Читачу, я вийшла за нього» годна того, щоби в устах Джейн Слейр перетворитися на «Читачу, я його поховала».
Після кількох сцен «Джейн Слейр» стає як ніколи очевидним, наскільки в романі Бронте обмежене життя фізичного тіла (наразі живого) – молодій жінці доступні тільки довгі прогулянки, навіть танці дозволені лише юній Аделі, кінні прогулянки – привілей Рочестера. А тепер Джейн у романі Ервінг качає залізо, сідає на шпагат і опановує єдиноборства з ножами-мечами абощо. Girl power! На цьому тлі ставлення Рочестера до Джейн як до нерозумної дитини виглядає саркастичним рівно настільки, щоби нарешті цей тотальний менспелінґ класичного роману ми помітили.
Джейн Ейр і вампіри і постфемінізм.
Йван Козленко, «Танжер»
А що, якщо зняти напівтони і натяки, скасувати символізми всілякі та переказати класичну уже історію так, як вона відбувалася? Скажімо, вишуканий виламаний «Майстер корабля» Юрія Яновського – суцільну алегорію, розказану начебто з майбутнього, чистий рух-образ, – в такому переказі чи не обернеться «Майстер» на неочікувано пошлувату і тим навіть симпатичну історію про любовний трикутник. Хлопчик любить хлопчика, хлопчик зустрічає дівчинку, хлопчик любить хлопчика і дівчинку. І всі знімають кіно. Власне, так і буде. Якщо літературу змусити раптом і трішки пожити за законами не літератури, а позалітературної реальності, то такою вона і стане – трикутною.
Одеса кінця 1990-х, глибоко провінційний притулок для аутсайдерів на кшталт Танжеру 1950-х. Живе собі місцевий юнак із типовим південним іменем Орест (тут: алюзія до брата «Клітемнестри» Забужко). Одного дня відданому сину степів із розкішним молодим тілом старший зайда мефістофельського штибу робить заманливу пропозицію. Хлопчик має зіграти в кіно, яке перенесе його (і нас) в Одесу 1920-х, ба точніше – на Одеську кіностудію. Олександр Довженко знімає кіно, Юрій Яновський пише сценарій, вони закохані один в одного і ще в одну фатальну жінку. Власне, Орест має знятися в «Майстрі корабля», переказаному максимально прямо й просто. Просто Довженко і Яновський у пінній ванні з келишками шампанського. Повільнннооо знімаємо з «Майстра корабля» художню умовність… Між тим і в 1990-х складається такий собі любовний трикутник між актором, акторкою і режисером. Так що в «Танжері» є не просто іронічна копія оригінального роману Яновського, а й копія копії – іронія стрімко переходить в сардонічний сміх (почасти автора, почасти читача).
Втім, «Танжер», демонструючи, яким банальним стає життя, якщо переказати його без прикрас, тут же себе спростовує. Адже уже роман Козленка береться творити новий міф Одеси – не місто «південноруської прози», а місто Довженка і Яновського. Дівчина любила когось із двох чоловіків і, судячи з усього, українську літературу.
Олександр Довженко і груповуха і культурний міф.
Бен Вінтерс, «Андроїд Кареніна»
Та куди б ще так органічно вписався стимпанк, як не в роман, де паровоз – головний кошмар титульної героїні! Базове припущення роману Вінтерса: російська шляхта володіє андроїдами і роботами різних класів, ті виконують функції компаньйонів. Стрімка роботизація пов’язана з відкриттям ґрознія – корисної копалини, з якої багатіє Росія, але ресурс її обмежений. У Стіви є Маленький Стіві, у Доллі – Долличка, у Левіна – Сократ. Для початку роботами вислуховуються довгі Толстовські самоїдства, внутрішній психологічний аналіз стає в романі Вінтерса сеансами роботизованої психотерапії. Кареніна – андроїд ІІІ класу, вона належить Анні. Андроїд Кареніна не вміє говорити, як інші машини, вона діє. Власне, як і героїня Толстого, яка слабо рефлексує, зате чимало коїть дурниць.
Роботи у Вінтерса канонічні, шанують Азімова з його трьома законами: людині не шкодять, себе не образять. Як і у Азімова, роботи обходять закони, повільно перетворюючись на андроїдів-втікачів Діка. Суспільний контроль і спосіб обійти правила співжиття – одна з тем Вінтерса. Ну окрім колонізації Місяця, прогулянок на Венеру, інопланетних загарбників, роботів-убивць із майбутнього, тощо абощо.
Сюжет про Кіті і Левіна та Анну і Вронського відтворюється без змін, хіба що зрада Анни має ще більше підстав: Каренін у цьому світі належить до правлячої касти явно тоталітарної держави. (Це дотепно: в оригінальному романі Анна кілька разів закине Кареніну, що той – бездушна машина). Єдина альтернатива тоталітаризму – терористична організація, що виступає за світ без роботів, практикуючи такий собі вузьколобий біологічний расизм. Постлюдина мусить сформувати чутливість, що розповсюджується на речі, на кшталт того, як зрештою змусила почати поважати природу, майже її знищивши. І яка б то була книжка про роботів, якби в ній не було повстання машин, га? Бунти нижчих роботів будуть подавлені, бо на ринок вийдуть новіші моделі дорожезних андроїдів. Ударимо класовою ненавистю по расизму!
Анна Кареніна і ІІ закон робототехніки і екоактивізм.
