ФРАНЦУЗЬКА ІРОНІЯ ТА СВОБОДА В РОМАНІ «СПОГАДИ НЕВРІВНОВАЖЕНОГО МОЛОДИКА»
Дебютний роман Фредеріка Беґбедера вийшов ще у 1990 році, але в українському перекладі ми побачили його тільки у 2023 році у видавництві «Лабораторія».
Марк Мароньє
Головний герой роману, Марк Мароньє, починає розповідь з себе. Він у подробицях описує те, чим живе, що любить і чим займається.
І, на перший погляд, здається, що «Спогади неврівноваженого молодика» просякнуті алкоголем і сексом. І так насправді й є, ці персонажі відіграють далеко не другорядні ролі. Однак, згодом стають очевидними ще двоє героїв спогадів Марка Мароньє — це любов і свобода. Не дарма ж Франція є країною свободи. Марк вільний від упереджень, чужих думок і поглядів. Він живе так, як йому заманеться.
Події відбуваються головним чином у Парижі. Марк Мароньє живе зі своєю заможною дівчиною Вікторією, дружить з Жан-Жоржем, є членом, чи то таємничого ордену, чи то збіговиська п’яних студентів під назвою «скалозуби у штанях». Вночі він досліджує усі можливі вечірки й клуби, а вдень пише про це для світської хроніки. Тож, Марк є ідеальним прикладом людини, яка змогла перетворити улюблене заняття, хай навіть це гульня та пиятика, на професію. Аж ось одного дня Марк Мароньє зустрів Анну.
«Я вперше побачив Анну, коли вона лежала на землі, залита кровʼю. Слава Богу, мала лише кілька подряпин, але бомба вибухнула недалеко від неї — у відділі книжок про мистецтво, якщо бути точним. Я, на щастя, цікавився тієї пори тільки порнографічними коміксами, натомість Анна гортала політичні статті модних журналістів. Наша безкультурність урятувала нам життя. Пригадую, мені здавалося, ніби вона мертва, і я шкодував, що навколо нас так багато рятівників: думаю, за інших обставин я скористався б ситуацією. Труп Анни спокушав мене».
Кохання, графіки та вразливість
Марк закохується, та є невелика проблема — дівчина Вікторія, з якою він все ще живе. Він розмірковує про кохання і про те, що залишається після нього. Навіть малює графіки, за якими зростає кохання. Розмірковує про принципи та примхи, і дає нам змогу зазирнути просто собі в голову. Зрештою, робить висновок — математична точність не годиться для аналізу почуттів.
Вражає відвертість, з якою автор розповідає про залаштунки життя заможного і неврівноваженого молодика, який прагне вразити об’єкт свого кохання та її батька. Зазвичай, у літературі та кіно, чоловіки впевнені в собі мачо, готові вражати собою увесь світ. Ось, яким Беґбедер описує Марка, коли той збирається на обід до батька Анни:
«А тепер жахіття: чорні цятки на носі, волосини бороди, які опираються двом проходам бритви, під час третього я порізався. Одеколон, що пече щоки, гель, що склеює волосся і мастить руки. Остання хвилина: з носа стирчать волосини, брови зʼєднуються, а пінцет для вискубування десь загубився».
Мене, як читача, заворожує чесність і реалістичність цієї сцени, як і всієї книги. Автор показав усі сміховинні, дивні, часом жорстокі, часом поверхневі думки молодого героя, які, на мій погляд, характерні для багатьох людей, але про які прийнято не говорити в пристойному товаристві. Цим Беґбедер і приваблює Він познайомив нас із вразливим, закоханим чоловіком, з таким, якими зазвичай чоловікам не годиться бути.
«Я не люблю невразливих хлопців. Я поважаю тільки сміховинних, тих, що ходять із розстебнутою ширінкою на обідах зі снобами, тих, кому в мить поцілунку голуб гидить на голову, тих, хто щоранку може послизнутися на банановій шкірці. Сміховинне властиве людині. Той, хто не стає регулярно посміховиськом для юрби, не заслуговує, щоб його вважали за людину. Я скажу навіть більше: єдиний спосіб дізнатися, що ти існуєш, — стати гротескним. Це cogito сучасної людини».
Марк та Анна впродовж книги, ніби випробовують один одного на міцність. Марк несподівано, здається навіть для самого себе, росте, трохи інакше дивиться на світ і вже більше не складає графіки кохання. Тепер це списки речей, за які він любить Анну. І тепер він може точно сказати, книжки яких видавництв найкраще підходять для того, щоб лупцювати свою дівчину для розігріву. Звісно лише в тому разі, якщо їй це подобається.
Проте головне — це гумор, нахабство, інтелектуальна іронія та філософські роздуми, які сочаться з кожного речення. Вся книга написана такою легкою мовою, що, коли ви прочитаєте її за вечір, матимете відчуття, ніби посиділи зі старим другом на кухні за келихом вина, а він вам розповів історію своєї буремної молодості. Можливо, він десь і прикрасив свою розповідь, проте, ви не захочете, щоб він зупинявся. Особисто мені скажено не вистачає цього в українській літературі. Цю книгу варто читати, якщо часом «доросле» життя, з війнами й епідеміями, стає занадто тяжким. Читаючи спогади молодика, можна і собі повернутися у часі та згадати, що кохання — це таки головне, заради чого варто жити в цьому бісовому світі.
«Альбер Коен помилявся: не шум спущеного бачка унітаза вбиває кохання. Це страх перед нудьгою обертає наші полумʼяні мрії в кондиціоновані кошмари. Насправді шум спущеного бачка вбиває ту нудьгу, і так само її вбивають запах підсмаженого хліба, давні фото з відпустки, забуті на тумбочці браслети і дурнувата записка в кишені курточки, від слів якої на очі набігають сльози. Найкращі ліки від буденності — культ буденності в її плинності».
