Робота над характером головного персонажу частіше за все починається у нас у голові приблизно тоді ж, коли виникає сама ідея майбутнього твору. Адже поки наша історія лише формується, ми вже приблизно знаємо, хто і що там буде робити. Та згодом у процесі написання може виявитися, що персонажу не вистачає переконливості. Це гальмує роботу над твором, бо автору перестає подобатися власний герой. А ще необхідно створити другорядних героїв і вони теж мають бути переконливими.
Різні герої потребують різного ступеню деталізації, адже нам не потрібне повне психологічне досьє другорядних персонажів. Автор має вміти показати характер як через купу тонкощів і деталей, так і двома реченнями окреслити персонажа та більше на ньому не зупинятися.
Пропоную 5 дієвих кроків, що створюють правдоподібного та цікавого літературного героя. Кожен із них універсальний, зустрічається в реальному житті й літературі: класичній та сучасних бестселерах.
Особлива риса. Відмінність
Ніро Вульф розводить орхідеї, Шерлок Холмс грає на скрипці, Каренін хрустить пальцями, Гаррі Поттер вміє говорити зі зміями. Кожна з цих здібностей або звичок героя прекрасно інтегрована в художній світ твору. Водночас вона робить персонаж об'ємним та відмінним від усіх інших. Не обов'язково, аби ця деталь допомагала сюжету чи була дуже в характері персонажа. Навпаки, відмінність — на те і відмінність, що може навіть суперечити загальному враженню від героя, і це додає додаткової глибини образу.
Одним із важливих елементів будь-якого героя є його/її розмовний синтаксис. Слова-паразити, особливості вимови –– ви, як автор, маєте надати вашому персонажу голос, його/її унікальний голос. Далі вам стануть у пригоді звички до певного сорту алкоголю чи тютюну, улюблена їжа, або, навпаки, відраза до продуктів, запахів, бруду, якась деталь гардеробу, специфічне почуття гумору, будь-що дивакувате працює на правдоподібність персонажу.
Придивіться до героїв Роулінг. Вона постійно використовує цей інструмент як для головних, так і для другорядних характерів. Рон боїться павуків, Невіл все губить та ламає, Геґрід рятує все живе, професор Амбридж носить рожеве, Філч обожнює свою кішку… цей перелік легко продовжити. Кожного разу Джоан знаходить таку звичку чи особливість, що викликає певну емоцію у читача, “пасує” до характеру персонажа і робить його живим, справжнім. Так вона не розказує про внутрішній світ героя, а демонструє його через особливості поведінки.
Мотузочка з минулого
Минуле персонажа — потужний спосіб наблизити героя до читача.Тому що минуле є у кожного, тому що у минулому, що прийшлося на певний час та вік, легко впізнати себе, тому що ми всі знаємо про дитячі спогади, дитячі мрії та дитячі образи.
Зараз не йдеться про викладення повної біографії персонажа або ж про велику таємницю столітньої давнини. Хоча і перше, і друге часто зустрічається в літературі, але ми трохи про інше. Ми про виключне враження з дитинства, про випадково почуті слова в молоді роки, про те, що сталося у минулому й лишило слід на характері персонажу.
Це може бути якась виняткова подія або дрібниця, щось, на перший погляд незначне, але обов'язково те, від чого тягнеться мотузочка з минулого до теперішнього. Ця мотузочка може бути помітною завдяки словам типу “він запам'ятав це на все життя” або відчуватися інтуїтивно, коли письменник лише легенько накреслив шлях від минулого до теперішнього, а все інше вже відбувається в голові читача.
Наведу приклад з “яскравою” мотузкою. У романі “Фінансист” з циклу “Трилогія бажання” Драйзер показує, як Френк Каупервуд ще хлопцем спостерігає за омаром та каракатицею в акваріумі на рибному ринку. Омар кілька днів поспіль полював на каракатицю і Френк бігав спостерігати за їх поєдинком.
Опис сцени біля акваріума розпочинається досить класично: “Френк став очевидцем картини, яка запам’яталася йому на все життя i чимало допомогла зрозуміти”. Це і є мотузка у теперішній час.
А ось і фінал поєдинку: “Очікуване сталося. Біля вiтрини стояла зграйка людей. Омар забився у кут, перед ним лежало перерізане навпіл, майже вже з’їдене тіло каракатиці.
– Дорвався нарешті! – промовив хтось поруч. – Я тут давно стою: з годину тому омар раптом як кинеться i як схопить її! А бiдолаха вже геть виснажилась, у неї забракло спритностi. Вона була метнулася вiд нього, але омар вже давно пiдстерiгав найменший її порух i ось сьогоднi, нарештi, її уколошкав.
Френк дивився широко розплющеними очима. Яка прикрість, що він упустив цю мить! На секунду в ньому ворухнувся жаль до бiдолашної каракатиці. Потiм вiн перевiв погляд на переможця.
«Так воно i мало, зрештою, статися, – подумки виснував він. – Каракатиці не вистачало спритностi». Він спробував обміркувати те, що сталося. «Каракатиця не могла вбити омара, – у неї для цього не було жодної зброї. Омар натомість міг убити каракатицю, – вiн прекрасно озброєний. Каракатиці нічим було харчуватися, а перед омаром була здобич – каракатиця. До чого це повинно було призвести? Чи існував iнший варiант? Нi, вона була приречена», – міркував він, підходячи до будинку. Цей випадок врізався Франковi в пам’ять надовго.
Певною мірою він давав відповідь на загадку, що давно мучила його: як влаштоване життя? Ось так усе живе й iснує – одне за рахунок iншого. Омари пожирають каракатиць та iнших iстот. А хто споживає омарів? Зрозумiло, людина. Ну так, ось вона, розгадка! Ну, а хто пожирає людину? – тут же запитав вiн себе. Невже iншi люди?”
Мотузка тягнеться і далі, вона вплітається в тканину тексту. Якщо потягнути за неї, здається, що можна розплутати клубок характеру героя. Кінець розділу це підтверджує:
“Але Френк ще упродовж місяців розмірковував над баченим, над життям, з яким він зіткнувся, бо його вже починали цікавити питання, ким вiн буде i як складеться його доля. Спостерігаючи за батьком, який рахував гроші, він вирішив, що найпривабливішою є банківська справа. А Третя вулиця, де служив його батько, здавалася йому найкрасивішою, найчудовiшою вулицею в світі”.
Тобто Драйзер навмисне спочатку подає сцену з омаром, а вже потім рішення Френка стати фінансистом. Таким чином читач вже розуміє, яким саме фінансистом стане Френк. І відтоді кожного разу, коли я читаю про те, як він отримує своє, як хижо колекціонує мистецтво, як поводить себе з жінками, я згадую про омара, каракатицю і хлопчика на рибному ринку.
Власна думка
Якщо ви зануритеся у поради щодо того, як створити переконливий літературний образ, то обов'язково знайдете тези, ніби герой повинен бути цілісним, складатися як з позитивних, так і з негативних рис, і мати якусь слабкість. І все це логічно, проте світова література має вдосталь потужних образів, у яких відсутня одна зі складових чи навіть дві. Тому формувати цілісні або суперечливі образи, додавати одну слабку сторону чи декілька – вирішувати вам. Але є те, що працює стовідсотково на правдоподібність – це власна позиція героя, яка звучить його автентичним голосом. Навіть якщо лунає подумки.
Не робіть героїв рупором своїх ідей. Поміркуйте, як ваш герой, виходячи з його віку, статі, характеру, історичної доби, зреагував би на ту чи іншу подію або проблему. Формулюйте відповідь героя його ж словами. З певною будовою речень, асоціаційним рядком, професійною лексикою тощо.
Іноді власна думка проявляється не лише словами, а певними переконаннями. Для американської культури часто використовують дві опозиції: демократ/республіканець та католик\протестант. Кожна з них має маркери, за якими висвітлюється характер. Таких опозицій безліч для будь-якої епохи, віку, частини світу і навіть для фантастичних світів.
Звісно, не всі персонажі мусять колоритно розмовляти, фонтанувати оригінальними ідеями чи мати якесь особливе почуття гумору. Але мати уявлення, що ж скаже ваш герой про глобальні речі, варто. Бо персонаж, як і людина, стає цікавим, саме коли в нього з'являється власна думка.
Сповідь
Це момент абсолютної щирості, коли герой каже правду про себе, буквально називає речі своїми іменами. Традиційними формами для сповіді є монолог до іншого героя чи до самого себе, лист, запис у щоденнику. Все це досить часто зустрічається в класичній літературі. Але мислимо ширше. Момент, коли герой максимально чесний з самим собою, а значить, і максимально відкритий для читача, може бути й лаконічним повідомленням, й парою речень телефоном, й одним словом, одним зізнанням у себе в голові, яке взагалі ніхто не почує.
Головне, вміти виділити цю думку персонажа, підкреслити її щирість, бо принципово важливо, аби вона не викликала сумнівів, що, по-перше, для героя важливо те, що він говорить, по-друге, він говорить чесно.
Наведу приклад із другого роману Джоан Роулінг “Гаррі Поттер і Таємна кімната”. Це одна з завершальних сцен твору, яка відбувається в кабінеті професора Дамблдора.
“Раптом Гаррі заговорив про те, що не давало йому спокою.
— Професоре Дамблдоре! Редл казав, що я подібний до нього. Дуже подібний.
— Він справді таке казав? — замислено глянув Дамблдор з–під своїх кошлатих сріблястих брів. — А що ти сам про це думаєш, Гаррі?
— Я не думаю, що я такий, як він! — аж трохи заголосно вигукнув Гаррі. — Тобто я… я у Ґрифіндорі… я…
Але він замовк, бо його знов охопив потаємний сумнів”.
Що робить Роулінг технічно? З позиції всезнаючого наратора вона попереджає читача, що зараз Гаррі наважиться сказати щось важливе. Щоб сповідь не виглядала штучно, вона ділить її на дві частини питаннями Дамблдора. Перше питання підкреслює саме правдивість слів Гаррі, а друге (“А що ти сам про це думаєш, Гаррі?”) фокусує читача на внутрішньому стані хлопця. Так його відповідь виглядає чесно й реалістично. Аби підсилити надзвичайність розмови, Роулінг додає трохи хвилювання й обриває репліку наприкінці.
Пам'ятаймо, що у прикладі йдеться про дитячу літературу, тому прийоми авторки можуть здатися трохи прямолінійними, але, як бачимо, вони працюють. Для дорослих можна “пом'якшити лінії”, головне, збережіть суть: герой говорить правду, вона переконлива, важлива для героя й викликає емоції у читача.
Зрозуміло, що не кожному характеру у творі потрібна сповідь, особливо, якщо йдеться про великі романи з купою другорядних персонажів. Також герой може мати декілька сповідей, й це досить природно, бо насправді отакі сповіді бувають на різних етапах життя й точно не один раз. Тому використовуйте цей спосіб саме там, де він доречний.
З чужих слів
Як характеризує автор свого героя — це одне, а от що кажуть про нього інші герої — це зовсім інше. Тут все, як у житті. Що ми говоримо про інших, багато свідчить і про нас самих. Отже, такий спосіб у літературі допомагає водночас змалювати характер і того, про кого йдеться, і того, хто говорить.
Цей інструмент не новий, адже їм користувалися ще з античних часів. Наприклад, в “Одіссеї” Гомера Афіна каже про Одіссея:
“Не пам'ятає ніхто Одіссея божистого в бідних
Людях, що ними колись він правив, як батько ласкавий”.
Інші боги та люди теж багато говорять про надзвичайну мудрість, доброту та сміливість героя. Так Гомер вибудовує його образ через чужі слова та його власні вчинки, а також демонструє ставлення Афіни до Одіссея.
Окремо хочу виділити цитування одних героїв іншими. Досить часто зустрічаються форми “Як казав мій батько...”, “Як він/вона любила повторювати...” і подібні. Це знову подвійна гра. Читач дізнається про щось притаманне одному з героїв й відмічає, чому оповідача зачепив саме цей вислів.
І наостанок. Спробуйте поєднувати ці інструменти, міксуйте, створюйте власні комбінації, доповнюйте та діліться результатами. Відмічайте відмінності навколо вас, шукайте мотузки з минулого у реальному житті, вчіться відрізняти сповідь від звичайної розмови про особисте, слідкуйте, що ви кажете про знайомих і в якій формі. Все це стане будівельним матеріалом для таких персонажів, про які читачі скажуть: “Це ж жива людина. Так вигадати неможливо”.
Comments